Релігія – це складне соціальне і духовне явище , корені якого виходять
з глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії
вказують на її зв'язок з розвитком суспільства – певної само відтворюючої
системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Слово походить від лат.
Religio – і означає зв'язок. Процеси прогресивних змін або занепаду
духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на
історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу
релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення
релігійних вчень з урахуванням їх догматичного змісту й тих суспільних
факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування
тих чи інших релігійних ідей.
У релігієзнавстві виділяються 2 важливі напрями, або розділи, —
теоретичної та історичний. Теоретичне релігієзнавство складається з
філософських, соціологічних і психологічних аспектів. Історичне — вивчає
історію виникнення і еволюції окремих релігій та релігій вірувань в їхньому
взаємозв'язку , акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних
культів.
Обидва напрями складають цілісну систему наукового дослідження релігії.
Однак теоретичні й історичні питання релігієзнавства мають власну специфіку
і повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає
об'єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальну
сутність релігії та її функції.
Зазначимо, що релігія – явище дуже складне і має соціальний характер,
тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно й існує разом з ним.
Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості – однією з форм
відображення світу, але відображення своєрідного.
1. Функції релігії та її роль у житті суспільства.

Розкриваючи функції релігії та її роль у житті суспільства ,
підкреслимо, що одним з важливих питань є вивчення її соціального змісту.
Наукова характеристика ролі релігії в людському суспільстві можлива лише в
тому випадку, якщо вона враховує форми суспільної свідомості – одного з
суттєвих компонентів духовної культури. При цьому необхідно мати на увазі,
що релігія є творенням людського суспільства. Особливою формою пізнання
ним себе самого і оточуючого світу. Ми не повинні трактувати релігію
спрощено – як хибну свідомість, спотворену картину світу. Це дешевий
прийом, і від нього краще відмовитися. Необхідно мати на увазі, що
богословська мова є особливою знаковою системою , за якою приховуються
реальні людські інтереси. Її не так просто зрозуміти.

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна.
Релігія для віруючого – насамперед компенсація (нехай навіть ілюзорна) усіх
тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається
перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального
світу, де панують рівність і свобода.
Гасло, що релігія є “опіумом для народу”, автори ряду праць з філософії
розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в
сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги,
викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї – хай ілюзорної –
компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова
може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами,
які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.
По-перше, головна ідея кожної релігії – ідея Бога як відображення
абстрактної людини – не позбавлена гуманізму.
По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань ,
національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, більше того,
він їх передбачає і на них ґрунтується.
Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її
еволюцію.
Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в
тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, —
власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя,
визначити місце і рол людини в системі природи та суспільства.
Зміст релігійного світогляду – не божественний, а людський, або, краще
сказати – суспільний, незважаючи на його фантастичність.
Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної
культури, вона створює певну систему норм і цінностей , але специфіка яких
полягає насамперед у збереженні і закріплені віри у надприродне. Цьому
завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові
стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала
багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог , за висловом Ф.
Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато
в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.
За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування . тобто
функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою,
наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у
дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором
соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та
сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження
боролись проти феодальних порядків.
На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну
функцію , згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розглядає і
протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в
сучасному релігійному житті України.
Релігії притаманна також комунікативна функція , яка полягає в
підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної
єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових
відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних
організацій і навіть клерикальних політичних партій.
В умовах сучасного суспільства релігія виконує , головним чином,
ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що , не будучи панівною формою
масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.
Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в
силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються
особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих , на яких, в свою
чергу, впливає реальна дійсність.
На рівні суспільства зникає інтеграційна ф-я релігії: вона об'єднує
лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного ідейного
фактора, що покликаний зміцнити суспільну систему.
Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так,
релігія відігравала важливу культурно-історичну роль . В межах релігійних
віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей,
завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування та
збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії
синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих
мас.
Однією з історичних місій релігії , що набуває в сучасному світі все
більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду,
значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак
релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму,
непримиренності до людей іншої віри тощо.
Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним.
Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних
особливостей.
Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії ,
тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних
, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійних
функцій.
У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології,
а й виконувала економічні і політичні функції. У капіталістичному
суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя,
мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою
діяльністю.
Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з
деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи
християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників.
Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними
центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за
мир , за ядерне роззброєння.
В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють
національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч
з процесами національного відродження. Таким чином, релігія – явище
багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних
закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначають в
кінцевому підсумку її долю.

2. Поширення християнства на території Київської Русі.
Утвердження християнства на Україні – дуже складний процес, що
розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку
кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і
цінностей до язичницького середовища , протистояння і боротьби християнства
та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення
християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і ,
нарешті, її занепаду в середині 13 ст.
До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків
київського християнства: “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона
(бл. 1053рр.), “Послання до смоленського пресвітера Фоми” наступного
митрополита-русича Климента Смолятича (?-1154р.), “Послання до братії” Луки
Жидяти, “пам'ять і похвалу Володимирові” Якова Мнима (11 ст.), “Повість
временних літ” і “Житіє Феодосія Печерського” Нестора (бл. 1056-після
1113рр.), “Києво-Печерський патерик” та інші.
Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені
житіями святих ( Георгія Амастридського, Костянтина Філософа, Стефана
Сурожського), енцикликою патріарха Фотія, творами Прокопія Кесарійського,
повідомленнями західноєвропейських авторів — архієпископа Бруно (974-
1009рр.), краківського єпископа Матвія (12 ст.) та інших. Найдавніші їх
свідчення про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна,
стосуються пізньоантичних міст Північного Причорноморя, які ще в перші
століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства.
З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на
теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася
в Синопі і була апостольським осередком , найближче розташованим з
північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу
має апокрифічний переказ, записаний у “Повісті временних літ”, про те, що
перший благовіст Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під
час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він
благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього
Андріївського собору, і віщував місту, яке мало тут постати, торжество
нової віри і світле християнське майбутнє.
Іншим легендарно-відомим місіонером на українських землях був учень
апостола Петра римський папа Климент 4 (88-97рр.). Як опозиціонера до
офіційної римської релігії, його було заслано наприкінці І ст. н.е. до
каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за
пропаганду християнського віровчення.
Повертаючись до 867р. до Моравії, слов'янські першовчителі беруть з
собою частину мощів св Климента , щоб представити їх у Римі і
Константинополі.
Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне
розміщення після перевезення князем Володимиром (980-1015рр.) з Корсуня
(Херсонесу) до Києва у 988р. голови Климента, а також тіла його учня Фіва,
в спеціальній раці . Автор “Слова” , виголошеного на честь цієї церкви,
вважає св. Климента основним святим Церкви Христової і заступником Руської
землі.
Таким чином, релігійно-культові уявлення словен цього періоду були
досить розвинутими, і за умов еволюції місцевих культів та вірувань до
монотеїзму християнізація східноєвропейських народів дає дедалі вагоміші
результати.
В контексті цих подій активізуються слов'янські союзи племен, серед
яких починають домінувати поляни на чолі з князем Києм (кін 6-почю7 ст.)
Князь Кий заснував місто біля старого торжища як форпосту, яке згодом
назвали на його честь – Київ. Після смерті Кия середнє Подніпров'я було
завойоване і поділене міх аварською та хозарською державами, і тривалий час
соціально-економічне та духовне життя південно-східних слов'ян визначається
владою Хозарського каганату. Хозарський період історії стародавнього Києва
характеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій —
ісламу та іудаїзму.
Наприкінці 8 – поч. 9 ст. християнська громада Києва будує перший храм
св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний у місті.
Існування в Хазарському каганаті сильної християнської общини надавало
можливість Візантії посилювати свій вплив у південнослов'янських землях.
Появилася попередня життєдіяльність і стійкість соціальної організації
східних слов'ян, що реалізувалася в утворенні самостійного державного
об'єднання “Руська земля” – основи майбутньої Київської Русі.
Наприкінці 9 ст. організаційно в “руській землі” оформлюється церковна
структура — митрополія. На чолі якої став болгарин Михаїл (кін. 9 ст.),
який схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. Аскольду
вдалося домогтися політичного визнання Русі. Однак обмеженість в перейманні
візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою
слов'янського світобачення призвели до того, що у 882р. новгородський князь
Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ . наступник Олега на
київському столі Ігор (913-945рр.) сприяв дуалістичному, двомірному
характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до
християнства і не заважав його поступовому проникненню в країні.
По смерті Ігоря на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під
час її перебування у 957р. у Константинополі було докладено чимало зусиль ,
щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга
приватно приймає хрещення. Після повернення з Константинополя княгиня
починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши
“требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте
заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних
переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши
священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936-
973рр.). За свідченням німецьких хроністів , посли від княгині Ольги
“просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У Проте вже
в 962р. вони вернулися назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну
самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському
суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва. Діяльність
Ольги не знаходить підтримку і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть
син Святослав , незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття
християнства. Язичницька опозиція, скориставшись з цієї ситуації, усуває
Ольгу від влади і віддає управління країною до рук войовничого, але , як
показав подальший перебіг подій, недалекоглядного князя Святослава.
Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією
припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини
і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький
пантеон богів. На місці старого капища , де стояв ідол Перуна, з'являються
6 різноплеменних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош.
Однак вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність
Володимира. До цього додалися зовнішньополітичні обставини, за яких
Київська держава опинилася практично в оточенні християнських держав.
Обережна і далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх
в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за
обставин послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії.
Як відомо, у другій половині 80-х рр. Х ст. вибухає вкрай небезпечне
антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане
населенням Таврії. Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії,
змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу.
Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував
Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору
придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру та
сприяти охрещенню населення Київської держави.
Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною
релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського
віровчення в країні засвідчує ігнорування Володимиром зовнішніх ініціатив у
християнізації населення. А саме, Володимир намагається не
підпорядковуватися на константинопольському патріархату, ні римському папі,
а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови
слов'янського варіанта християнства.

+