Реферат з теми:

«Полеміка навколо
стабілізаційної політики»

Світова практика
після кейнсіанського періоду доводить, що поряд із ринком суттєву роль у
стабілізації економіки відіграє держава. Але, незважаючи на це, серед
макроекономістів точиться гостра дискусія щодо стабілізаційної функції держави.
В епіцентрі цієї дискусії протягом довгого часу знаходиться питання щодо
необхідності державного втручання в економіку за допомогою стабілізаційної
політики.

Одна група
макроекономістів уважає, що завдяки регулювальному потенціалу ринку економіка є
внутрішньо стабільною і не потребує державного втручання. На їх думку, ринки
працюють краще, коли в них не втручаються. Тому державне невтручання є
найліпшою економічною політикою.

Теоретичні
підвалини щодо політики невтручання були закладені класичною теорією. В її
основі лежить припущення, що ринки є досконало конкурентними, а ціни і
заробітна плата — абсолютно гнучкими. Тому, наприклад, у разі падінні сукупного
попиту ціни швидко знижуються. З такою самою швидкістю скорочується попит на
ринку праці та падає заробітна плата. Внаслідок цього, з одного боку, зниження
цін швидко повертає сукупний попит до потенційного ВВП; з іншого — зменшення
заробітної плати утримує пропозицію робочої сили на умовах природного
безробіття, а сукупну пропозицію — на потенційному рівні. Отже, у підсумку
абсолютно гнучкі ціни і заробітна плата здатні швидко відновлювати повну
зайнятість, що виключає необхідність стабілізаційного втручання держави в
економіку.

Наведені
положення класичної теорії не є лише історичною спадщиною макроекономічної
науки. Вони набули подальшого розвитку в сучасних теоріях, серед яких
найрельєфніше виділяються монетаристська теорія і теорія раціональних очікувань
як різновид неокласичної теорії. Монетаристська теорія доповнює класичну тим,
що надає грошам роль вирішального чинника, від якого залежить обсяг ВВП у
короткостроковому періоді і рівень інфляції — у довгостроковому. Теорія
раціональних очікувань до інструментів регулювання економіки додає очікування
людей, які, використовуючи інформацію, приймають раціональні рішення,
спрямовані на підтримання економіки в стабільному стані.

Інша група
макроекономістів виходить із припущення, що ринки не є досконало конкурентними,
а ціни і заробітна плата не є абсолютно гнучкими в короткостроковому періоді.
Тому немає підстав розраховувати, що в умовах падіння обсягів виробництва ціни
і заробітна плата здатні негайно знижуватися пропорційно зменшенню сукупного
попиту і швидко відновлювати повну зайнятість. На підтвердження своєї позиції
вони наводять приклади того, що в економіці періодично виникають певні
збурення, які на тривалий час викликають падіння обсягів виробництва, надмірне
безробіття та високу інфляцію. Тому на їх думку, щоб пом’якшити коливання
економічного циклу, держава повинна застосовувати відповідну стабілізаційну
політику, здатну компенсувати дефіцит приватного попиту. Незалежно від того, на
якій фазі економічного циклу знаходиться економіка, стабілізаційні заходи мають
іти «проти вітру», тобто стимулювати економіку під час спаду і стримувати її в
період інфляційного зростання. Відмова від стабілізаційної політики оцінюється
цією групою макроекономістів як марнотратство.

Теоретичною
основою стабілізаційної політики є кейнсіанська теорія, за якою об’єктом
стабілізаційної політики має бути сукупний попит, а основними її елементами —
фіскальна та монетарна політика. Фіскальна політика може стимулювати сукупний попит
за допомогою збільшення державних видатків і/або зниження податків, монетарна —
через зниження процентних ставок, яка може викликати підвищення прибутковості
капіталу і збільшення на цій основі інвестиційного попиту.

У 80-х роках 20
ст. з’явилося нове покоління прихильників кейнсіанської теорії, яких називають
неокейнсіанцями. Вони також дотримуються думки, що для стабілізації економіки
держава може і повинна вдаватися до активної економічної політики. На відміну
від кейнсіанців вони намагаються дати теоретичне обґрунтування негнучкості цін
заробітної плати в короткостроковому періоді, що зумовлює необхідність
застосування стабілізаційної політики.

Іншим предметом
полеміки, яка точиться навколо стабілізаційної політики, є альтернатива у формі
запитання: пасивною чи активною має бути економічна політика? При цьому під
активною розуміється така політика, яка реагує на поточну або майбутню ситуацію
в економіці. Якщо політика не реагує на ситуацію в економіці, то вона є
пасивною, або ж її взагалі немає. Тому по своїй суті зазначена альтернатива
збігається з головним предметом дискусії — потрібна чи не потрібна
стабілізаційна політика, яка є лише іншим виразом поняття «активна економічна
політика». Але якщо в межах першого предмета дискусії опоненти стабілізаційної
політики як головний аргумент на свою користь висувають здатність ринку
самостійно виконувати стабілізаційну функцію, то в межах іншого вони
намагаються довести, що стабілізаційна політика є неефективною і тому
непотрібною. У форматі альтернативи щодо вибору між пасивною та активною
політикою найбільш дискусійними є два питання.

1. Вплив
лагів на стабілізаційну політику. На думку прихильників пасивної економічної
політики, наявність тривалих і мінливих лагів робить стабілізаційну політику
неефективною. Це пояснюється тим, що протягом часу між ухваленням
стабілізаційного заходу і початком його дії ситуація в економіці може
змінитися. Тому, наприклад, з метою пожвавлення економіки заходи, які будуть
запроваджені під час спаду, зможуть вплинути на економіку вже тоді, коли таке
пожвавлення виникне і без державного втручання. Результатом може стати
порушення процесу пожвавлення і стимулювання інфляційного процесу. За таких
умов застосування антиінфляційних заходів може спрацювати в той момент, коли в
економіці знову виникне спад.

Опоненти активної
економічної політики вказують ще на одну обставину, пов’язану з лагами. Вона
полягає в тому, що в процесі обґрунтування стабілізаційних заходів державні
органи змушені спиратися на прогнози, яким не можна довіряти. Якщо, наприклад,
в економіці прогнозується через два роки спад або інфляційне зростання, то це
слугує підставою для запровадження упереджувальних стабілізаційних заходів. Але
прогнози, як правило, не забезпечують необхідну точність. Звідси робиться висновок,
що політика стимулювання або стримування економіки, яка базується на помилкових
прогнозах, скоріше викличе погіршання ситуації, а не її поліпшення.

Прихильники
активної економічної політики погоджуються з тим, що існування лагів і помилок
у процесі прогнозування зменшує ефективність стабілізаційної політики. Але це
аж ніяк не є підставою для відмови від її застосування, оскільки недостатньо
ефективна політика не є політикою, яка зменшує ефективність економіки. На їх
думку, питання полягає не в тому, що економічна політика має бути пасивною, а в
тому, що вона має бути не амбіційною, а обережною.

Теза про обережну
економічну політику означає таке. Якщо збурення в економіці є тимчасовим або
незначним, то стабілізаційна політика має утримуватися від суттєвого
реагування. За таких умов має застосовуватися режим «терапевтичного лікування»,
що передбачає дозоване коригування економіки за методом поступових наближень.
Але якщо збурення в економіці свідчить про виникнення в ній глибоких
диспропорцій, для усунення яких в найближчій перспективі ринковий механізм не
має передумов, економічна політика повинна застосовувати режим «хірургічного
втручання». За таких умов запровадження «хірургічних» заходів практично
виключає ризики, що пов’язані із запізненням політики, оскільки час, потрібний
для усунення глибоких диспропорцій, може дорівнювати лагам стабілізаційної
політики.

2. Вплив
очікувань на стабілізаційну політику. Як зазначалося, важливу роль у поведінці
економічних суб’єктів відіграють очікування. Це означає, що поведінка
домогосподарств і підприємств залежить не лише від того, як вони оцінюють
поточну ситуацію в економіці, а й від того, що вони очікують у майбутньому. На
думку Лукаса, одного з провідних представників теорії раціональних очікувань,
традиційні методи обґрунтування стабілізаційної політики не спроможні
враховувати вплив цієї політики на очікування. Тому така політика є
неефективною. Критику стабілізаційної політики, яка не враховує її вплив на
очікування, називають критикою Лукаса.

Позицію
прихильників теорії раціональних очікувань можна проілюструвати таким
прикладом. Припустимо, що центральний банк оголосив про застосування
стимулюваної монетарної політики. Її метою може бути зниження процентної
ставки, зростання інвестицій, сукупного попиту і збільшення обсягів
виробництва. Маючи таку інформацію, суб’єкти приватної економіки можуть
очікувати зростання інфляції і тому вживатимуть захисних заходів. Так, наймані
працівники вимагатимуть підвищення номінальної заробітної плати, підприємці
підвищуватимуть ціни, позикодавці збільшуватимуть процентні ставки. Ці дії
економічних суб’єктів викличуть загальне зростання цін. Пропорційно цінам
зросте номінальна ставка процента, що унеможливить зниження реальної процентної
ставки, зростання інвестицій, збільшення сукупного попиту та обсягів
виробництва.

Отже, метою
стимулювальної монетарної політики було збільшення сукупного попиту і реального
ВВП. Проте за сценарієм теорії раціональних очікувань суб’єкти приватної
економіки, спираючись на свої очікувані щодо результатів стимулювальної
монетарної політики, повністю нейтралізували її вплив на економіку та
унеможливили досягнення позитивного ефекту. Звідси випливає висновок про
неефективність стабілізаційної політики.

Прихильники
стабілізаційної політики не оспорюють можливість негативного впливу очікувань
на її ефективність. Але вони не погоджуються з тим, що очікування здатні звести
заходи стабілізаційної політики нанівець. На користь своєї позиції вони
наводять кілька контраргументів, серед яких основними можна вважати такі.

Немає жодних
підстав припускати, що всі люди володіють, і тим більше на професійному рівні,
повною інформацією щодо функціонування економіки і, зокрема, конкретних заходів
центрального банку та їх результативності. Навіть ті економісти, які мають доступ
до повної інформації і спеціалізуються на прогнозуванні, часто помиляються в
своїх очікуваннях.

Роль очікувань не
слід перебільшувати, оскільки бажання людей адекватно реагувати на свої
очікування можуть обмежуватися екзогенними умовами ринку. Наприклад, підприємці
не завжди зможуть підняти ціни, оскільки це залежить не лише від їхнього
бажання відреагувати на очікування, а й від рівня конкуренції та попиту на
відповідних ринках. Намірам найманих працівників підняти номінальну заробітну
плату протистоять довгострокові трудові угоди та інтереси роботодавців. Те саме
стосується і позикодавців, конкуренція між якими може стримувати їх від бажання
підвищити процентну ставку.

Очікування не
завжди можуть негативно впливати на дієвість стабілізаційної політики. Це
пояснюється тим, що різні люди володіють неоднаковою інформацією, по-різному
формують свої очікування, мають різний ступінь довіри до органів державної
влади і приймають різні рішення щодо своєї поведінки. Тому поведінка одних може
протидіяти стабілізаційній політиці, інших — бути нейтральною до неї, а третіх —
сприяти їй. Наприклад, чому б не припустити, що певна частина людей повірить у
намір центрального банку стимулювати сукупний попит і тому сприятиме політиці,
яка закликає всіх до збільшення обсягів виробництва і — як наслідок — до
збільшення своїх доходів.

Порівнюючи
пасивну та активну економічну політику, слід спиратися на відомий афоризм: з
двох бід вибирають меншу біду. Прихильники стабілізаційної політики вважають,
що недосконала активна політика є меншим злом, ніж пасивна політика. Неможливо
довести і немає достатніх підстав припускати, що заміна стабілізаційної
політики на пасивне спостереження держави за економічною кон’юнктурою є кращим
способом протидіяти економічним коливанням, особливо під час глибокого спаду
та/або високої інфляції.

До важливих
об’єктів полеміки щодо стабілізаційної політики слід віднести ще одну
альтернативу — правила чи свобода дій в економічній політиці. Це означає, що
предметом дискусії є питання про те, яка стабілізаційна політика є ліпшою — та,
що здійснюється на основі заздалегідь установлених правил, чи та, що
ґрунтується на свободі дій. Згідно з політикою за правилами інституції, що
визначають економічну політику, мають запроваджувати заходи у повній відповідності
з наперед оголошеними правилами, які регламентують параметри цієї політики в
усіх потенційно можливих економічних ситуаціях. Політика на основі свободи дій
передбачає попередню оцінку ситуації яка спостерігається в економіці, і
відповідно до цієї ситуації добір найефективніших стабілізаційних заходів.

В основі позиції
прихильників політики за правилами лежить їх недовіра до чиновників, які
розробляють стабілізаційну політику. Підставою для є недостатня компетентність
чиновників і можливість використання ними влади для досягнення своїх цілей, які
часто не узгоджуються з інтересами громадян. Тому вони виступають проти
політики на основі свободи дій на противагу їй розробили певні правила, які
стосуються переважно монетарної політики. Серед цих правил можна виділити такі:
правило дотримання постійних темпів зростання грошової маси, правило підтримки
запланованих темпів зростання номінального ВВП, правило забезпечення цільового
рівня інфляції.

Прихильники
правила дотримання постійних темпів зростання грошової маси, яка є найбільш
показовим, наполягають на тому, що нестабільність темпів грошової емісії —
головна причина економічних коливань. Тому для забезпечення економічної
стабільності потрібно дотримуватися постійних темпів приросту грошової маси.

Для практичної
реалізації монетарної політики за правилами Фрідман запропонував встановити на
законодавчій основі спеціальне монетарне правило, дотримання якого має бути
обов’язком центрального банку. В різні часи він пропонував встановити темпи
приросту грошової маси у межах 2-4 %. За Фрідманом, точне цифрове значення
постійних темпів грошової емісії має другорядне значення. Головне, щоб
емісійний банк дотримувався цього правила за будь-яких обставин і аж ніяк не
реагував на ситуацію в економіці.

Прихильники політики
на основі свободи дій не вважають, що дотримання цього монетарного правила є
найліпшим варіантом монетарної політики. На їх думку, усталені темпи грошової
емісії можуть створювати передумови для стабілізації економіки лише за умови
постійної швидкості обігу грошей. Але практика доводить, що вона є нестабільною
в короткостроковому періоді. Тому прихильники політики на основі свободи дій
доходять висновку, що монетарна політика повинна мати можливість змінювати
темпи приросту грошової маси відповідно до економічної ситуації.

Як уже
зазначалося, дискусія щодо правил стабілізаційної політики стосується
здебільшого монетарної політики. Для фіскальної політики ця проблема є менш
актуальною, оскільки в її розроблянні бере участь значна кількість інституцій,
зокрема центральний уряд, місцеві органи влади, парламент та ін. Крім того,
сукупність проблем, які має вирішувати фіскальна політика, набагато перевищує
кількість, проблем які відносяться до компетенції монетарної політики. Отже,
запрограмувати дії фіскальної політики за допомогою певних правил практично
неможливо. І все ж, на думку більшості прихильників політики за правилами,
існує гостра потреба у правилах, які б передбачали жорстку залежність між
державними видатками і податковими надходженнями до бюджету. До таких правил
можна віднести, наприклад, дотримання збалансованого бюджету або фіксованих
обмежень бюджетного дефіциту.

Прихильники
політики на основі свободи дій виступають проти застосування правил у
фіскальній політиці, оскільки вважають, що її головною функцією є стабілізація
не бюджету, а економіки. Тому заради виконання функцій зі стабілізації
економіки фіскальна політика повинна мати можливість інколи спиратися на бюджет
з дефіцитом або профіцитом.

Отже, згідно з
позицією прихильників політики на основі свободи дій стабілізаційна політика
повинна діяти не за правилами, а гнучко реагувати на коливання економічної
кон’юнктури. Лише за цих умов вона може виконувати стабілізаційну функцію в
економіці. Критерієм ефективності політики є не рівень довіри до політиків, а
її відносна ефективність. Політика на основі свободи дій є ефективнішою за
політику, яка ґрунтується на правилах, оскільки спроможна адекватно реагувати
на несприятливі зміни в економічній кон’юнктурі. Що стосується недовіри до
політиків, то слід зазначити, що влада обирається більшістю громадян країни. Ця
більшість кредитує владу своєю довірою, не довіряти їй може лише меншість. Якщо
політика легітимної влади буде неефективною, вона втратить кредит довіри в
наслідок чого до політики прийдуть інші люди.

Роль держави в
системі макроекономічного регулювання проявляється через функції, які вона
виконує в економічному кругообігу. По-перше, вона виконує перерозподільну
функцію в економіці. Змінюючи рівень податків і трансфертів, держава перерозподіляє
доходи між приватним сектором економіки і державним сектором, який займається
виробництвом суспільних благ. Крім того, стягуючи податки із заможних
домогосподарств, держава за допомогою трансфертів, що надаються незаможним
домогосподарствам, зменшує розрив у їх доходах. По-друге, держава виконує
стабілізаційну функцію в економіці. Так, в умовах надмірного безробіття уряд
може збільшити свої видатки, що збільшить сукупний попит і зменшить безробіття.
Цього він може досягти і за допомогою зниження рівня оподаткування. В умовах
високої інфляції уряд може вдатися до протилежних заходів.

Вплив держави на
параметри економічної рівноваги за методом «витрати-випуск» проявляється
подвійною. З одного боку, сукупні витрати доповнюються державними закупівлями,
які відображують видатки уряду на закупівлю товарів і послуг, що фінансуються
за рахунок чистих податків. З іншого боку, з появою держави суттєво
трансформується функція споживання. В основі її трансформації лежить зменшення
наявного доходу приватної економіки на величину чистих податків. Це означає, що
держава зменшує приватне споживання за будь-якого рівня доходу.

Включення держави
до економічної системи доповнює вилучення з економічного кругообігу чистими
податками, а ін’єкції — державними закупівлями. При цьому приватні заощадження
зменшуються на величину чистих податків, за рахунок яких здійснюються державне
споживання і державні заощадження. Тому в змішаній закритій економіці
національні заощадження є сумою приватних і державних заощаджень, а економічна
рівновага трансформується в рівновагу між національними заощадженнями та
інвестиціями. Важливе аналітичне значення має рівновага між приватними
інвестиціями та внутрішніми ресурсами їх фінансування. Величина цих ресурсів
залежить від приватних заощаджень і стану державного бюджету.

Стабілізаційна
політика — це сукупність державних заходів, спрямованих на пом’якшення
економічних коливань у короткостроковому періоді з метою підтримання повної
зайнятості та оптимальної інфляції. В основі стабілізаційної політики лежить
фіскальна і монетарна політика. Між фіскальною та монетарною політикою існує
тісний взаємозв’язок. Це пояснюється тим, що фіскальна політика безпосередньо
впливає на товарний ринок і опосередковано — на грошовий. Монетарна політика,
навпаки, безпосередньо впливає на грошовий ринок і опосередковано — на
товарний.

Ефективність
стабілізаційної політики залежить від її спроможності досягати поставлених
цілей. До її основних цілей належать: наближення обсягів виробництва до
потенційного ВВП; зменшення безробіття до природного рівня; зниження інфляції
до оптимальної величини. Збільшення ВВП і зменшення безробіття узгоджуються між
собою. Але досягнення цих цілей входить у суперечність з іншою ціллю —
зниженням інфляції. Це означає, що ключовою проблемою стабілізаційної політики
є знаходження раціонального співвідношення між інфляцією і безробіттям.

На ефективність
стабілізаційної політики негативно впливають два чинники: лаги фіскальної та
монетарної політики та очікування суб’єктів приватної економіки. Сутність
лагового чинника полягає в тому, що стабілізаційні заходи впливають на
економіку не відразу, а з певною затримкою в часі. Це робить стабілізаційні
заходи ризикованою справою, оскільки протягом лагового періоду в економіці
можуть відбутися непередбачені зміни. Негативний вплив очікувань на
ефективність стабілізаційної політики полягає в тому, що вони можуть входити у
суперечність із її цілями. Тому ефективність стабілізаційної політики залежить
від того, в якій мірі вона здатна сформувати у домогосподарств і підприємств
очікування, що відповідають її цілям.

В епіцентрі
дискусії, що точиться навколо стабілізаційної політики, знаходиться питання
щодо необхідності державного втручання в економіку. Одна група макроекономістів
спирається на припущення, що ринки є досконало конкурентними, а ціни і
заробітна плата — абсолютно гнучкими. Завдяки цьому ринковий механізм здатний
швидко відновлювати повну зайнятість, що не потребує державного втручання. Інша
група макроекономістів виходить із припущення, що ринки не є досконало
конкурентними, а ціни і заробітна плата не є абсолютно гнучкими в
короткостроковому періоді. Тому для пом’якшення економічних коливань держава
має застосовувати стабілізаційну політику.

Іншим предметом
полеміки навколо стабілізаційної політики є питання про те, якою має бути
економічна політика — пасивною чи активною. В межах цього питання опоненти
активної стабілізаційної політики роблять спробу довести, що вона є
неефективною, а тому — зайвою. На свою користь вони наводять вже відомі
аргументи — лаги стабілізаційної політики та очікування суб’єктів приватної
економіки. Прихильники активної стабілізаційної політики визнають, що ці
чинники можуть зменшувати її ефективність, але не зводять її нанівець.

Ще одним
предметом полеміки навколо стабілізаційної політики є питання про те, яка
політика є кращою — та, що діє за правилами, чи та, що ґрунтується на свободі
дій. Прихильники політики за правилами вважають, що чиновникам, які розробляють
цю політику, не можна довіряти, оскільки вони не завжди є компетентними, а
також можуть використовувати владу для досягнення своїх цілей, які часто не
відповідають інтересам громадян. Тому необхідні певні правила, які стосуються
переважно монетарної політики. Прихильники політики на основі свободи дій
дотримуються думки, що стабілізаційна політика має діяти не за правилами, а
гнучко реагувати на коливання економічної кон’юнктури. Критерієм доцільності
застосування політики на основі свободи дій є не рівень довіри до політиків, а
її відносна ефективність.

Література

1. Тарасевич Л.С. Макроэкономика. —
М.: Юрайт-Издат, 2003. — 650 с.

2. Роль держави у довгостроковому
економічному зростанні / За ред. Б. Є. Кваснюка. — К. — Х.: Форт, 2003. — 423
с.

3. Савченко А.Г. Макроекономічна
політика. — К.: КНЕУ, 2001. — 166 с.

4. Кулішов В.В. Макроекономіка
(основи теорії і практики). — Львів: Магнолія плюс,2004. — 252 с.