МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА
ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ

з дисципліни “Господарське законодавство”
студента 4-го курсу 1-ї групи
заочного факультету
спеціальності 6.050107 “Економіка підприємства”
[email protected]
(номер залікової книжки –)

Викладач:

Рівне – 2002

ЗМІСТ

Вступ
………………………………………………………………….
……………………………………………………….. стор. 3
Теоретична частина
1. Тема 1. Питання 5.Система господарського права і господарського
законодавства.. стор. 3
2. Тема 5. Питання 1. Характеристики правового статусу
біржі…………………………….. стор. 8
3. Тема 6. Питання 4.Порядок кредитування господарюючих суб’єктів
банками……. стор. 11
Практична частина

Ситуація
3…………………………………………………………………
……………………………………………….. стор. 15

Список літератури
………………………………………………………………….
……………………………….. стор. 16

ВСТУП
Поняття господарства може співпадати з поняттям виробництво і
економіка, якщо за межі господарського виробництва винести майнові і
немайнові відносини, пов’язані з веденням домашнього господарства
(відносини між членами сім’ї). Господарське право зосереджує увагу на
відносинах, що виникають між юридичними особами, їх органами управління,
державними суб’єктами підприємницької діяльності.
Предметом цих відносин в процесі господарської діяльності є чисельні
організаційні та майнові відносини, що виникають і реалізуються між
юридичними особами незалежно від їх форм власності; між ними та органами
державного управління або відносини між органами управління.
Господарське право, як і будь-яку іншу юридичну дисципліну, можна
визначити насамперед за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних
відносин, що регулюються нормами господарського права. З цієї точки зору
господарське право — система норм, які регулюють господарські відносини,
тобто відносини, в які вступають організації, підприємці у процесі своєї
господарської діяльності. Господарські відносини у сфері економіки України
становлять предмет господарського права.
У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини,
пов'язані з господарською діяльністю. Зокрема, держава здійснює функції
загального управління економікою, З ц виробництва, науки і техніки;
економічні зв'язки в галузі будівництва; транспортні відносини;
експедиторські операції; надання різноманітних послуг; банківські
(кредитні, розрахункові та ін.) операції.
Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх
застосування. Воно в основному представлене декретами Кабінету Міністрів:
«Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та
відповідальність за їх порушення» від 8 квітня 1993 р., «Про стандартизацію
і сертифікацію» від 10 травня 1993 р/, а також Законом України «Про
державне регулювання видобутку і використання дорогоцінних металів і
дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 18 листопада
1997 р. та Законом України «Про метрологію та метрологічну діяльність» від
11 лютого 1998 р..
Законодавство про арбітражні суди та арбітражний процес визначає
організацію та діяльність арбітражного суду — незалежного органу у
вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами,
державними та іншими органами, а також організацію та діяльність
міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду) щодо розв'язання
спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів
міжнародних економічних зв'язків.
Господарське законодавство це сукупність правових актів, що містять
данні норми. Джерела: 1 блок (Конституція, Конституційний договір, акти
референдумів), 2 блок (міжнародні акти і закони України, Укази президента
щодо економічних реформ, Декрети Кабінету Міністрів, Постанови Верховної
Ради України), 3 блок (Укази президента України), 4 блок (Закони
Автономної республіки Крим), 5 блок (Постанови Верховної Ради республіки
Крим), 6 блок (Постанови Кабінету Ради Міністрів України і Постанови Ради
Міністрів СРСР), 7 блок (Рішення місцевих органів самоврядування), 8 блок
(Відомчі та інші акти), 9 блок (Локальні акти).
Норми господарського права як загальні правила поведінки суб'єктів
господарських відносин функціонують завдяки своїй нормативній формі — формі
нормативних актів. Саме у формі нормативних актів норми господарського
права приймаються, вивчаються і застосовуються, тобто функціонують як
загальні обов'язкові правила господарювання. Відповідно господарське
законодавство загалом можна визначити як систему нормативних актів, які
згідно із законом є інституційними джерелами господарського права.
Основними джерелами господарського права є саме закони та інші нормативні
акти. Такі форми права, як звичай, судовий прецедент, у цій сфері
застосовуються рідко.
Згідно з першим визначенням предметом господарського законодавства є
господарські відносини у спеціальному розумінні, тобто відносини між
організаціями щодо виробництва і реалізації (поставки, купівлі-продажу,
міни) продукції, відносини у капітальному будівництві, відносини у
закупівлі сільськогосподарської продукції в аграрних товаровиробників
(агропідприємств та фермерських господарств), відносини організацій усіх
видів транспорту з клієнтами та між собою, відносини у державному
страхуванні, зовнішньоекономічній діяльності, планові та господарсько-
процесуальні відносини. Це точка зору представників теорії господарського
права. Згідно з нею господарське законодавство являє собою самостійну
галузь — систему нормативних актів, правила яких регулюють господарські
відносини щодо організації і здійснення господарської діяльності в галузі
суспільного виробництва та обігу. [Л — 6]
Друге визначення предмета господарського законодавства формулюється
не за предметом регулювання («господарські правовідносини»), а за
«критерієм адресата» — за відношенням нормативних актів до народного
господарства, адресуванням їх цьому об'єктові (а не господарюючим суб'єктам
майнових відносин).
Згідно з цим визначенням господарське законодавство є сукупністю
нормативних актів, які регулюють усі, а не тільки господарські,
правовідносини у народному господарстві. Таке визначення терміна
«господарське законодавство» узагальнює адресоване економіці цивільне
(насправді господарське), трудове, фінансове, земельне, екологічне та інші
окремі системи законодавства. Тобто це безмежно широка «суперсистема»
законодавства («безмежний нормативний масив»). Прихильники цієї теорії
називають господарське законодавство не галуззю, а «нормативним масивом» —
терміном, змістовно-понятійні межі якого з'ясувати важко. Він охоплює всі
нормативні акти, які так чи інакше стосуються народного господарства.
Враховуючи, що і суто господарсько-правових актів у нас дуже багато,
наукова цінність цієї теорії досить сумнівна.
Ознаки та особливості господарського законодавства, однією з яких є
комплексний зміст основних нормативних актів, більш повно характеризують цю
галузь законодавства. Переважна більшість нормативних актів господарського
законодавства включає норми двох і більше галузей права.
Другою ознакою і особливістю господарського законодавства є те, що
воно включає в себе одногалузеві акти господарського (цивільного)
законодавства. Такими слід вважати Положення про поставки продукції
виробничо-технічного призначення та Положення про поставки товарів
народного споживання. Вони одногалузеві, бо регулюють відносини щодо
укладання та виконання відповідних господарських договорів.
Завершуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що поняття
«господарське законодавство» охоплює як господарські закони у власному
значенні, так і інші нормативні акти з питань господарської
життєдіяльності. Це законодавство включає в себе і так зване відомче
господарське законодавство. До відомчих нормативних актів належать у такому
разі ті, що мають нормативну силу стосовно прав та обов'язків суб'єктів
господарських відносин. Це нормативні акти міністерств, державних
комітетів, інших органів виконавчої влади, які здійснюють державне
управління економікою.
До господарського законодавства належать також нормативні акти, які в
теорії права називають локальними, або статутними. Це статути і установчі
договори підприємств, господарських товариств, господарських об'єднань,
положення про структурні підрозділи підприємств, у тому числі відокремлені
(філії, представництва, відділення). Сукупність цих нормативних актів з
юридичної точки зору є своєрідним елементом господарського законодавства.
[Л — 7]
По-перше, зазначені акти приймаються (затверджуються), як правило,
тими суб'єктами, статутні процедури функціонування яких вони регулюють,
тобто підприємствами (щодо державних підприємств діє порядок затвердження
їхніх статутів уповноваженими на це органами), товариствами, концернами,
корпораціями, асоціаціями тощо. Звідси джерелом юридичної сили статутів,
установчих договорів тощо є нормотворчі повноваження саме цих осіб як
основаних на законі соціальних інститутів. Межі таких повноважень визначені
законом, тобто статутне право ґрунтується на законі. По-друге, за колом
осіб такі акти є суб'єктними», тобто поширюються лише на тих суб'єктів, що
їх прийняли. Звідси визначення локальні.
Вимоги до правових актів господарювання. Акти господарських суб’єктів
це дія органів, що здійснює управлінські функції в процесі господарської
діяльності, спрямовані на прийняття в межах своєї компетенції рішень щодо
встановлення зміни або припинення господарських відносин.
Вимоги до актів:
1. Загальні — згідно чинного законодавства України учасники
господарських відносин повинні приймати акти в межах своєї компетенції, у
відповідності до закону, в певному порядку, по встановленій формі.
2. Спеціальні — встановлюються до певних груп господарських актів,
які регулюють конкретні господарські відносини.
3. Організаційно-технічні — це вимоги до самої технології прийняття
рішень в сфері господарської діяльності, до змісту і якості рішення. Це
вимоги до процедури підготовки і прийняття рішень – чіткість, ясність,
конкретність. [Л — 1]
Якщо акт прийнятий суб’єктом ігнорує вимоги передбачені чинним
законодавством, то він може бути визнаний неістотним (акти що не породжують
для учасників господарських відносин юридичних наслідків) чи спірним (акти,
що в певному відношенні не відповідають вказаним вимогам).
Визначення нормативного акта господарського законодавства ґрунтується
на загальнотеоретичному понятті «нормативний акт».
Нормативний акт господарського законодавства являє собою офіційний
письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм
господарського права, тобто встановлює (змінює) або припиняє норми
господарського права.
Норма господарського права — це елемент системи комплексної галузі
господарського права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми
господарського права, елемент комплексної галузі господарського
законодавства.[Л — 2]
З цього визначення випливають дві основні ознаки нормативного акта
господарського законодавства. Перша стосується змісту, за яким нормативний
акт є офіційним джерелом правової інформації про чинні норми права у сфері
господарської діяльності. Друга ознака стосується форми. Нормативний акт —
це юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норм
господарського права.
Щоб забезпечити доступ до законодавчих та інших нормативних актів
усім громадянам, держава забезпечує видання цих актів масовими накладами у
найкоротші строки після набрання ними чинності. Ця норма Закону, на жаль,
виконується не належним чином, особливо щодо підзаконних актів
господарського законодавства.
Поняття нормативного акта господарського законодавства багатозначне.
Воно визначає різноманітні щодо юридичної сили, форми і сфер дій нормативні
акти. Тому їх класифікують на види шляхом визначення актів господарського
законодавства за двома основними критеріями: юридичною силою актів та
змістом норм господарського права, які вони встановлюють.

Тема 5. Питання 1. Характеристики правового статусу біржі.
Згідно з Законом «Про товарну біржу» товарна біржа є організацією, що
об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну
діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод,
виявлення товарних цін, попиту і пропозицій товарів, вивчення,
упорядкування і полегшення товарообороту і пов'язаних з ним торговельних
операцій [стаття 1 ЗУ “Про товарну біржу].
Правову основу діяльності фондової біржі становить Закон України «Про
цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 p., інші акти
законодавства України, статут та правила фондової біржі.
Фондова біржа створюється у формі акціонерного товариства (закритого
або відкритого) не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами
(банками, акціонерними товариствами, статутний фонд яких сформовано за
рахунок виключно іменних акцій, та іншими товариствами, для яких операції з
цінними паперами є виключним видом їхньої діяльності). Засновники повинні
мати дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності з цінними
паперами. Частка статутного фонду, що належить одному акціонеру — торговцю
цінними паперами, не може перевищувати 5 відсотків.
Реєструються фондові біржі відповідно до Положення про реєстрацію
фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх
діяльності, затвердженого наказом Державної комісії з цінних паперів і
фондового ринку від 15 січня 1997 р.
Перелік документів, що подаються на реєстрацію до Державної комісії,
вміщено в п. 28 зазначеного Положення. Рішення про видачу Свідоцтва про
реєстрацію фондової біржі (або про відмові у видачі — за наявності підстав)
приймається не пізніше 30 календарних днів з дня одержання передбачених
Положенням документів.
Фондова біржа набуває прав юридичної особи з моменту її реєстрації.
Підставою здійснення діяльності фондовою біржею є Свідоцтво про реєстрацію
фондової біржі, яке видається терміном на 2 роки і діє на всій території
України. Продовження терміну дії Свідоцтва здійснюється у порядку,
встановленому для його одержання.
Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом —
зборами акціонерів.
У статуті фондової біржі визначаються:
1) її найменування і місцезнаходження;
2) найменування і місцезнаходження засновників;
3) розмір статутного фонду;
4) умови і порядок прийняття в члени і виключення з членів фондової
біржі;
5) права та обов'язки членів фондової біржі;
6) організаційна структура;
7) компетенція і порядок створення керівних органів;
8) порядок і умови відвідування фондової біржі;
9) порядок і умови застосування санкцій, встановлених фондовою
біржею;
10) порядок припинення діяльності.
У статуті можуть передбачатися інші положення, що стосуються
створення і діяльності фондової біржі.
Правила фондової біржі є локальним нормативним актом, що регламентує
її діяльність, пов'язану з торгівлею цінними паперами. У зв'язку з цим
правила повинні передбачати:
1) види угод, що укладаються на фондовій біржі;
2) порядок торгівлі на фондовій біржі;
3) умови допуску цінних паперів на фондову біржу;
4) умови і порядок передплати на цінні папери, що котируються на
фондовій біржі;
5) порядок формування цін біржового курсу та їх публікації;
6) обов'язки членів біржі щодо ведення обліку та інформації,
внутрішній розпорядок роботи комісій фондової біржі, порядок їх
діяльності;
7) систему інформаційного забезпечення фондової біржі;
8) види послуг, що надаються фондовою біржею, і розмір плати за них;
9) правила ведення розрахунків на фондовій біржі;
10) інші положення, що стосуються діяльності фондової біржі.
Законодавство передбачає особливі умови припинення діяльності
фондової біржі, її діяльність припиняється у тому разі, коли число членів
біржі стає меншим за 10. Якщо у фондовій біржі залишилося 10 членів, її
діяльність припиняється у разі неприйняття нових членів протягом шести
місяців.
Оскільки фондова біржа є акціонерним товариством, її діяльність
припиняється відповідно до законодавства України про господарські
товариства.
Отже, біржа є господарською організацією, яка виконує певні, а саме
ринкові регулятивні (організаційні та економічні), функції в економіці
завдяки виявленню курсу товарних цін, попиту і пропозиції. Основна її мета
— сприяти зведенню в одному місці (на біржі) попиту і пропозиції на певні
товари, обслуговування їх обігу. Це характеризує біржу як економічну
категорію.
Залежно від предмета діяльності є фондові і товарні біржі.
Фондова біржа — це біржа, що оперує цінними паперами, тобто грошовими
документами, що засвідчують право володіння або відносини позики,
визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і
передбачають, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також
можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів,
іншим особам.
О6'єктами операцій фондової біржі є акції; облігації республіки,
місцевих позик і підприємств; казначейські зобов'язання республіки; ощадні
сертифікати, векселі.
Поняття правове становище і діяльність фондової біржі регулюються
розділом II «Фондова біржа» Закону України «Про цінні папери і фондову
біржу».
Фондова біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок,
на якому здійснюється торгівля цінними паперами.
3 точки зору правового становища фондова біржа являє собою
підприємство у формі акціонерного товариства, яке зосереджує в собі попит і
пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу.
Товарні біржі класифікуються на види залежно від ряду підстав.
Так, залежно від характеру асортименту товару товарні біржі
поділяються на: вузькоспеціалізовані (предметом торгівлі є один вид
товарів); спеціалізовані (предметом біржової торгівлі є однотипні групи
товарів); універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент товарів).
Залежно від характеру біржових угод виділяють: біржі реального
товару, на яких предметом купівлі-продажу є реальний товар (як вироблений,
так і намічений для виготовлення); ф'ючерсні, на яких здійснюється торгівля
не реальними товарами, а контрактами на них; опціонні, предметом торгів на
яких є тільки права на купівлю або продаж реальних товарів або контрактів
на них у наступному періоді; комплексні, на яких укладаються угоди щодо
реального товару, ф'ючерсні та опціонні угоди.
Залежно від ступеня відкритості (можливості участі в торгах) товарні
біржі поділяються на відкриті (публічні), на яких, крім членів біржі, в
біржових операціях можуть брати участь і відвідувачі торгів (постійні і
разові), та закриті, на яких право участі в біржових торгах і укладання
біржових угод мають лише члени даної товарної біржі.
Функції, права та обов'язки біржі.
Функції біржі випливають насамперед, з поняття цієї спеціальної
господарської організації, а саме:
. товарна біржа виконує функцію товаророзподільчого каналу або
механізму, завдяки якому товар розподіляється між споживачами за
реальною ціною;
. товарна біржа є свого роду господарюючим суб’єктом, який
організовує ринок. Тому її ще називають організованим ринком.
Вона створює необхідні умови учасникам біржових торгів у їх
проведенні. На біржі здійснюються купівля-продаж і обмін товарної
маси, що характеризується взаємозамінюваністю і не потребує
додаткового узгодження технічних характеристик. Продукція, що
надходить на біржу, має відповідати стандартам;
. товарна біржа — це місце, де узгоджуються попит і пропозиція на
певний біржовий товар;
. товарна біржа є регулятором цін. Завдяки коливанню біржового
попиту і біржової пропозиції тут не може бути державного
регулювання цін;
. товарна біржа стабілізує ціни на біржовий товар. Функція
стабілізації цін здійснюється через механізм біржової спекуляції
або гри на підвищення і зниження цін;
. біржа є місцем так званого «біржового котирування» цін. Біржове
котирування — це реєстрація біржовими органами курсів цін, що
виникають стихійно, на окремі біржові товари (ціні папери) з
урахуванням укладених біржових угод;
. біржа здійснює збирання і обробку ринкової інформації, тобто є
інформаційним центром ринку щодо виробництва біржового товару,
динаміки попиту на товари, цін на біржових та інших ринках тощо.
Біржа забезпечує інформаційне обслуговування своїх клієнтів;
. товарна біржа розробляє товарні стандарти, встановлює сорти
товарів, реєструє марки фірм, допущених до біржової торгівлі;
. товарні біржі виконують арбітражні функції тобто розглядає спори
між членами біржі, а також між членами біржі та їх контрагентами.
Рішення арбітражної комісії біржі є обов'язковими і мають силу
виконавчого документа.
Відповідно до викладених функцій товарні біржі діють за певними
принципами, користуються правами та несуть встановлені законом обов'язки.
Принципами діяльності бірж є: рівноправність учасників біржових
торгів; застосування вільних (ринкових) цін; публічне проведення біржових
торгів. [стаття 2 ЗУ “Про товарну біржу”]
Товарна біржа має право [стаття 3 ЗУ “Про товарну біржу”]:
. встановлювати відповідно до чинного законодавства власні правила
біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є обов'язковими для
всіх учасників торгів;
. створювати підрозділи 6іржі та затверджувати положення про них;
. розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і
типові контракти;
. зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни біржових угод
протягом дня відхиляються більше, ніж на визначений біржовим
комітетом (радою біржі) розмір;
. встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі,
плату за послуги, що надаються біржею;
. встановлювати інші грошові збори;
. встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за
реєстрацію угод біржі та біржових правил;
. засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у
торговельних угодах;
. укладати між біржові угоди з іншими біржами, мати своїх
представників на них;
. вносити в державні органи пропозиції з питань, що стосуються
біржової діяльності ;
. видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні та
рекламні видання;
. здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.
Товарна біржа, зокрема, забезпечує створення необхідних умов для
біржової торгівлі, регулювання біржових операцій, регулювання цін на
підставі співвідношення попиту та пропозиції на товари, що обертаються на
біржі. Біржа зобов'язана надавати організаційні та інші послуги членам і
відвідувачам біржі, здійснювати збір, обробку і поширення інформації,
пов'язаної з кон’юнктурою ринку. [стаття 4 ЗУ ”Про товарну біржу”]

Тема 6. Питання 4.Порядок кредитування господарюючих суб’єктів
банками.

У юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі
кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і
поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками,
на умовах повернення.
Стаття 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає
банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей,
будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-
яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання
боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на
сплату процентів та інших зборів з такої суми.
Положенням про кредитування, затвердженим постановою Правління
Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246і, кредит
визначається як позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у
тимчасове користування на умовах забезпеченості повернення, строковості,
платності та цільового характеру використання. Кредитна операція — це
договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими
рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та
позичальника.
Форму кредитного договору затверджено постановою Правління НБУ від 28
вересня 1995 р. як додаток до Положення про кредитування.
На практиці порядок розгляду й ухвалення рішення про видачу
кредитів, контролю за виконанням умов кредитного договору і договорів на
забезпечення, зміну початкових умов і порядок погашення кредиту є
процесом, що складається з наступних етапів:
Перший етап: попередній відбір та аналіз клієнтів на отримання
кредиту.
Другий етап: вивчення кредитоспроможності клієнта.
Третій етап: розробка умов кредитування, підготовка та укладення
кредитного договору.
Четвертий етап: банківський контроль за виконанням умов кредитного
договору.
П’ятий етап: погашення кредиту.
У сучасних умовах суб'єктам, що хазяюють, дозволяється звертатися за
одержанням кредитів в інші заснування банків, тобто не за місцем
перебування їх основного розрахункового рахунка.
У цьому випадку підприємство повинне представити в інше заснування
банку обране їм для одержання позички в письмовому виді кредитну заявку
наступного змісту (з цього починається перший етап):
. повне і скорочене найменування підприємства-позичальника з вказівкою
форми власності, способу формування капіталу, складу структурних
підрозділів і філій;
. юридична адреса підприємства;
. найменування заснування банку, де відкритий розрахунковий рахунок;
. найменування засновників;
. ким і коли зареєстроване підприємство;
. основні види діяльності;
. бізнес-план (чи протокол намірів);
. розмір статутного капіталу, у тому числі оплаченого;
. балансова вартість майна, що знаходиться у власності підприємства, у
тому числі основні й оборотні фонди, з них закладені чи застраховані;
. мета і сума кредиту, що проситься;
. бажані умови одержання кредиту (термін, процентна ставка, порядок
погашення: разовий, поетапний, передбачувані види забезпечення);
. прізвища керівників підприємства й економічних служб, що мають право
підпису на банківських документах. [Л — 10]
Одночасно з кредитною заявкою підприємство-позичальник повинне
представити у банк свій статут і баланс, нотаріально завірений, а також
інші статистичні дані, що засвідчують разом з балансом суди про його
платоспроможність і прибутковість, копію установчого договору, свідчення
про реєстрацію, картку з зразком підпису перших облич і печатку
підприємства.
Тільки при наявності повного пакета документів, необхідного
для розгляду питання про надання кредиту, скласти уявлення про склад і
стан майна організації (будинків; споруджень; устаткування), у тому числі
про наявність, склад, схоронність і умовах збереження переданого в заставу
майна; вивчити стан і організацію бухгалтерського і складського обліку;
провести перевірку даних, наданих позичальником у бізнес-плані;
При звертанні клієнта в банк із кредитною заявкою, в обов'язковому
порядку співробітники банку роблять попередню перевірку позичальника з
виїздом на місце, про що складається акт перевірки. Він підписується
уповноваженими особами з боку позичальника й особами, що здійснюють
перевірку з боку банку. У ході перевірки позичальника необхідно:
. скласти уявлення про склад і стан майна організації (будинків;
споруджень; устаткування), у тому числі про наявність, склад,
схоронність і умовах збереження переданого в заставу майна;
. вивчити стан і організацію бухгалтерського і складського обліку;
. провести перевірку даних, наданих позичальником у бізнес-плані;
. перевірити книгу застави, що повинна містити дані про умови застави
майна і про всі операції, що волочуть зміну чи складу натуральної
форми закладеного майна, включаючи їхню переробку. [Л — 10]
При наявності в банку вільних ресурсів і позитивних результатів
аналізу представленої документації на одержання кредиту клієнту
пропонується оформити кредитний договір. З цього моменту починається другий
етап.
Аналіз платоспроможності проводиться як по позичальнику, так і по
його поручителю. На підставі цього керівник (чи кредитний комітет) приймає
рішення про надання кредиту.
У залежності від кредитоспроможності позичальника
(кредитоспроможність позичальника характеризується – акуратністю при
розрахунку по раніше отриманих кредитах, його поточним фінансовим
становищем і перспективою зміни, здатністю, при необхідності мобілізувати
кошти з різних джерел);
На цьому етапі кредитний інспектор:
а) одержує інформацію, отриману з інших джерел затверджену переліком
безпосередньо від представника організації-позичальника, засвідчуючи особу
керівника і головного бухгалтера по паспортних даних і по установчих
документах;
б) направляє:
— заявку у відділ керування ризиковими операціями для складання
висновку про благонадійність клієнта;
— передає установчі документи клієнта, документи по кредитній угоді,
забезпеченню і т.п. юрисконсульту для складання угоди;
в) проводить економічний аналіз, користуючись наявною інформацією,
а саме:
. матеріалами, отриманими безпосередньо від клієнта;
. матеріалами, що є в архіві банку й у базах даних;
. інформацією, отриманою з інших джерел. [Л — 5]
Диференціація кредитування обумовлена необхідністю повернення
виданих кредитів і селекцією найбільш надійних позичальників. Як правило,
банки не надають кредити ненадійним позичальникам, тому що це зв'язано з
підвищеним ризиком. Найбільш високий ступінь ризику характерний для
прострочених кредитів, що можуть викликати збитки. Тому банки не надають
нові кредити при наявності хронічної простроченої заборгованості в
клієнтів.
Фактори, що можуть бути використані при оцінці фінансового
становища, розділяються на дві основні категорії і представлені в
розрахунок вищезгаданих фінансових показників і аналіз кредитоспроможності
клієнта виробляється на основі внутрібанківських методичних рекомендацій з
порядку визначення кредитоспроможності позичальників. На підставі
зробленого аналізу робиться висновок про реальне фінансове становище
позичальника з погляду його здатності повернути кредит у планований
термін.
Виробляється оцінка проекту, що кредитується:
1) мета кредиту (підтвердження кредиту, що проситься, відповідними
документами (контракти, договори постачання, і т.п.);
2) сума кредиту (обґрунтованість наданої кредитної заявки у
відношенні суми кредиту, що проситься, оцінка ступеня участі власних
засобів клієнта у фінансуванні даної угоди, зіставлення суми кредиту з
оборотами по рахунках потенційного позичальника);
3) визначення реального джерела погашення кредиту (наявність
договорів на реалізацію продукції, що випускається, (товарів, робіт,
послуг) на весь період кредитування, інших надходжень засобів на рахунки
позичальника в період кредитування);
4) аналіз наданого позичальником бізнес-плану (відповідність термінів
погашення кредиту і відсотків по ньому, запропонованих клієнтом, його
реальним можливостям, вірогідність зазначених даних, їхнє зіставлення з
даними за попередні періоди);
5) оцінка пропонованого забезпечення. [Л — 1]
З моменту ухвалення позитивного рішення Кредитного комітету банку про
надання кредиту починається четвертий етап – етап підготовки і укладання
кредитного і всіх зв'язаних з ним договорів.
Кредитний договір повинен містити основні умови видачі кредиту:
ціль, терміни, розмір, процентну ставку, порядок погашення кредиту і
відсотків по ньому, види забезпечення, обсяг інформації, наданої
позичальником у ході виконання кредитного договору, права, обов'язки і
відповідальність сторін.
До умов кредитного договору можна віднести: об'єкти кредитування;
розмір кредиту; умови видачі та погашення позички; процентні ставки за
користування кредитом та порядок сплати процентів; умови здійснення
банківського контролю за використанням коштів; способи забезпечення
виконання зобов'язань за договором клієнтом; майнова відповідальність за
порушення умов договору тощо.
Після вивчення кредитним працівником наданих документів і позитивного
рішення про видачу кредиту, що приймається керівником банку, між банком і
позичальником полягає кредитний договір у 3-х екземплярах, у якому
вказуються: ціль і сума кредиту, умови його видачі і погашення,
зобов'язання позичальника по забезпеченню зворотності кредиту, розмір
процентної ставки за кредит, підставу й умови його зміни, порядок сплати
основного боргу і відсотків по кредиту, санкції за невиконання чи часткове
виконання зобов'язань сторін за договором, можливість перевірки цільового
використання кредиту, перелік звітних документів і терміни їхнього
представлення, а також інші конкретні умови.
Договір по забезпеченню кредиту повинен містити вказівку на форму і
вид забезпечення, його склад, вартість, місце перебування, обов'язки і
відповідальність сторін, а також умови, визнані істотними відповідно до
чинного законодавства (розглянуті в другому розділі даної роботи).
Після закінчення оформлення кредитного і всіх зв'язаних з ним
договорів, кредитний інспектор запрошує в банк осіб, уповноважених
підписати ці документи з боку позичальника. Після підписання
позичальником, кредитний договір і всі, зв'язані з ним договори,
підписуються від імені банку.
Видача кредиту здійснюється на підставі розпорядження кредитного
відділу чи одноразово траншами (кредитна лінія) з відображенням
заборгованості на окремому позичковому рахунку.
З моменту видачі кредиту починається етап контролю чи моніторингу.
Поняття кредитного моніторингу містить у собі систему спостереження
за погашенням кредитів, розробку і вживання заходів, що забезпечують
рішення цієї задачі.
Кредитний моніторинг заснований на декількох головних принципах. [Л —
10]
1. Необхідність періодичної перевірки (кожні 30, 60 чи 90 днів) усіх
видів кредитів.
2. Ретельна розробка етапів кредитного контролю для того, щоб
забезпечити перевірку всіх найважливіших умов по кожному кредиту, у тому
числі:
. відповідність фактичних платежів по кредиту розрахунковому;
. якість і стан забезпечення по кредиту;
. повноту відповідної документації, можливість одержати у своє
розпорядження забезпечення і юридичне право починати при необхідності
судові дії у відношенні позичальника;
. оцінку змін фінансового становища і прогнози щодо збільшення чи
скорочення потреб позичальника в сумі кредиту;
. оцінку відповідності виданого кредиту кредитній політиці банку і
стандартам, розробленим контролерами з боку регулювальних органів у
відношенні кредитного портфеля банку.
3. Найбільш часта перевірка проблемних кредитів, збільшення частоти
перевірок за мірою росту проблем, зв'язаних з конкретним кредитом.
4. Більш часті перевірки кредитів в умовах економічного чи спаду
появи значних проблем у тих галузях, у яких банк уклав значну частину своїх
ресурсів (наприклад, помітна зміна податкового чи експортно-імпортного
законодавства; поява нових чи конкурентів зміна технологій, що вимагає
використання нових методів виробництва і реалізації продукції).
Важливим елементом кредитного моніторингу є внутрішній аудит
кредитних операцій. Така перевірка здійснюється (як негласно, так і
відкрито) відділом, підвідомчим внутрішньому аудитору банку. Аудитор
знаходиться в безпосередньому адміністративному підпорядкуванні керівника
банку або особи, що його заміщає.
Аудиторська перевірка має на меті визначити:
. стан залишків засобів на банківських рахунках по прострочених
кредитах;
. реальну ситуацію з забезпеченням зворотності кредитів і скороченням
кредитного ризику;
. становище з організацією кредитного процесу: відповідність практики
видачі і погашення кредитів вимогам Кредитної політики банку;
правильність відображення всіх кредитів в облікових документах,
особливо по пролонгованих і прострочених; стан резервів під можливі
втрати по кредитах.
Звіт повинен містити рекомендації щодо фінансових, кадрово-
організаційних і інших заходів для рішення проблеми погашення кредитів. Він
дається керівнику і Раді Директорів банку.
Перевірка кредитів необхідна для здійснення розумної програми
банківського кредитування, а так само для виявлення помилок і недоліків.
Вона допомагає керівництву банку не тільки швидше виявляти проблемні
кредити, але і постійно контролювати відповідність Кредитної політики банку
діям уповноважених співробітників Кредитного управління (відділу).
Кредитний контроль допомагає також керівнику і Раді директорів банку в
оцінці сукупного ризику і здійсненні відповідних превентивних заходів щодо
зміцнення фінансової стійкості банку.
Будь-які зміни і доповнення до кредитного договору і зв'язаним з ним
договорам, оформляються додатковими угодами, що є невід'ємною частиною
відповідного кредитних і інших договорів. Порядок укладання додаткових угод
аналогічний порядку надання кредиту.
Заключний етап – погашення кредиту. Погашення кредиту виробляється
після настання строку платежу, визначеного кредитним договором, як правило,
на підставі розпорядження кредитного відділу. Допускається так само і
погашення кредиту позичальником своїм платіжним дорученням. Сплата сум
нарахованих відсотків за користування кредитом здійснюється, як правило,
щомісяця.
Погашення заборгованості за кредитом і сплатою відсотків можуть
здійснюватися:
. одноразовим погашенням усієї суми заборгованості;
. поетапним погашенням заборгованості за кредитом і відсотками (у межах
загального терміну кредитування, відповідно до умов кредитного
договору).
Позичальник має можливість зробити (за згодою банку) дострокове
погашення кредиту як цілком, так і частковими платежами. При цьому в
кредитний відділ повинне бути надана лист-заявка на дострокове гасіння
кредиту.[Л — 8]
Заборгованість за кредитом
. вважається повернутою вчасно, якщо вона погашена цілком не пізніше
терміну повернення кредиту, визначеного кредитним договором;
. вважається не погашеною в термін, якщо погашення не здійснене протягом
дня платежу, установленого кредитним договором.
При настанні термінів платежів, установлених договором, і непогашенні
позичальником заборгованості за кредитом чи відсотками, кредитний інспектор
готує і передає в обліково-операційний відділ розпорядження на відкриття
відповідних рахунків прострочених позичок чи відсотків і розпорядження про
зарахування на рахунок прострочення відповідної простроченої
заборгованості.
Термін платежу повинен установлюватися з таким розрахунком, щоб він
надійшов у банк у терміни, передбачені в кредитному договорі. Перший термін
платежу по довгострокових кредитах установлюється не пізніше, ніж через три
місяці після одержання кредиту чи його першої частини, якщо кредит
видається частинами.
Розмір місячного платежу основного боргу визначається шляхом
розподілу суми кредиту на час користування їм за договором, обчисленим в
місяцях. Погашення відсотків по кредиті і відсотків по них виробляється,
через заснування банку готівкою, переведеннями через підприємства зв'язку,
перелічуються з рахунків по вкладах, а також шляхом утримання з заробітної
плати. У документах про сплату чи переведенні платежів вказується окремо.
При погашенні заборгованості за кредитом шляхом утримання з заробітної
плати позичальник дає бухгалтерії за місцем роботи доручення. При
недостатності суми для погашення відсотків по кредиту і платежу основного
боргу в першу чергу банку погашається неустойка, відсотки за користування
кредитом, що залишився сума направляється на погашення основного боргу. Не
внесені в терміни платежі перелічуються на рахунок прострочених позичок. [Л
— 10]
Прострочені платежі стягуються з індивідуальних позичальників у
безперечному порядку по виконавчих написах нотаріальних контор. У зв'язку з
цим банк зобов'язаний у місячний термін оформити у встановленому порядку
виконавчий напис на стягнення простроченої заборгованості по позичці і
відсотків чи позичальника з його поручителя. При несплаті позичальником
чергових платежів, включаючи відсотки, банк у праві звернутися в суд про
розірвання кредитного договору і дострокового стягнення всієї
заборгованості за кредитом, що значиться за позичальником. У випадку смерті
позичальника заборгованість за кредитом може бути переоформлена на
платоспроможного члена його родини за згодою останнього.

Ситуація 3.

Виробничий кооператив “будівельник”, ставши співзасновником
товариства з обмеженою відповідальністю “Вікторія”, зобов’язався внести до
статутного фонду товариства 200 тис. грн. До реєстрації товариства
кооператив вніс мінімально необхідну частину вкладу, однак решта вкладу у
встановлений строк кооперативом не була внесена.
Яку частину вкладу вніс кооператив до статутного фонду ТОВ?
У який строк кооператив повинен був внести свій вклад повністю?
Які санкції, ким і в якому порядку можуть бути застосовані до
кооперативу за прострочку внесення вкладу?
Висвітліть також порядок формування статутного фонду товариства з
обмеженою відповідальністю.

Відповідь.
1. Згідно із ч.1 статтею 52 Закону “Про господарські товариства” у
товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір
якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним
заробітним платам. До моменту реєстрації товариства з обмеженою
відповідальністю кожен з учасників зобов’язаний внести не менше 30
відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується
документами виданими банківською установою. Кооператив вніс 30 відсотків
від 200 тис. грн.
2. Учасник (кооператив) зобов’язаний повністю внести свій вклад не
пізніше року після реєстрації товариства (ч.2 ст.52 Закону “Про
господарські товариства). Учаснику ТОВ, який повністю вніс вклад. видається
свідоцтво товариства.
3. За не внесення вкладу у визначений строк кооператив “Будівельник”
якщо інше не передбачено установчими документами, повинен сплатити за час
прострочки 10 відсотків річних з недонесеної суми (ч.2 ст.52 того ж
Закону). Також у п. 6 ст. 11 цього Закону говориться, що учасники
товариства зобов’язані виконувати свої зобов’язання перед товариством, в
тому числі і пов’язані з майновою участю, а також вносити вклади у розмірі,
порядку та засобами, передбаченими установчими документами. Ст.64 Закону
“Про господарські товариства”: учасника ТОВ, який систематично не виконує
або не належним чином виконує обов’язки, або перешкоджає своїми діями
досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі
одностайного прийнятого рішення зборів учасників товариства. При цьому цей
учасник у голосуванні участі не бере.
4. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний
фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100
мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної
заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою
відповідальністю. (Частина перша статті 52 Закону “Про господарські
товариства” із змінами, внесеними згідно із Законами N 3709-12 від
16.12.93, N 622-ХІV ( 622-14 ) від 05.05.99 ).
До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен
з учасників зобов'язаний внести не менше 30 відсотків вказаного в
установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими
банківською установою.
Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після
реєстрації товариства. У разі невиконання цього зобов'язання у визначений
строк учасник, якщо інше не передбачено установчими документами, сплачує
за час прострочки 10 відсотків річних з недовнесеної суми. Учаснику
товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс вклад,
видається свідоцтво товариства.
Отже, у своїй контрольній роботі я детально розкрив суть таких питань
з галузі господарського законодавства, як система господарського права та
господарського законодавства, надав повну характеристику правового статусу
біржі а також проаналізував ситуацію з наданням кредитів банками, а саме,
на яких підставах, кому, яким чином видається кредит, умови кредитування,
погашення та інше. Окрім цього, на при кінці роботи я розв’язав почергово
запропоновану ситуацію, яка дуже часто зустрічається в реальному житті.

ЛІТЕРАТУРА,
що була використана у роботі

1. Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. —
2-е вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2001.
2. Господарське законодавство України: 36 нормативних актів
/Уклад. В.С.Щербина, О.В.Щербина. — К.: Атіка, 2001.
3. Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В.
Пронська, О. М. Вінник та інші; за заг. ред. В. С. Щербини.
— К.: Юрінком Інтер, 2001.
4. Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство Украины.
Формирование и перспективы развития — К.: Наукова думка,
1996.
5. Круглова Н. Ю. Хозяйственное право. — М., 1997.
6. Мартемьянов В. С. Хозяйственное право: Курс лекций. — М.,
1994. — Т. 1. — Общие положения.
7. Хозяйственное право: Учебник для вузов /Отв. ред. проф. В.
С. Мартемьянов. — М., 1994. — Т. 2.
8. Закони України: “Про товарну біржу”, “Про банки і
банківську діяльність”, “Про господарські товариства”, “Про
страхування”, “Про власність”, “Про зовнішньо економічну
діяльність”, “Про підприємництво” та інші.
9. Цивільний кодекс України.
10. Банковское дело. Учебник под ред. Колесникова В.И.,
Кроливецкой Л.П. — М.: Финасы и статистика. 1999.