Комерційні банки

Зміст
3

6
6
10
14

21
23
27
32

46
49
53
60

Вступ

Розділ I. Організація і діяльність комерційних банків
I.1. Створення комерційних банків.
I. 2. Законодавчі регулятори банківської діяль- ності.
I. 3. Виявлення конкурентів і відносини з ними.

Розділ II. Основні поняття банківської конкуренції
II.1. Виникнення і розвиток банківської конкуренції.
II. 2. Структура банківської конкуренції.
II.3. Види конкуренції :
а) конкуренція продавців і конкуренція покупців;
б) внутрігалузева і міжгалузева конкуренція;
в) цінова і нецінова конкуренція;
г) досконала і недосконала конкуренція;

Розділ III. Конкуренція між банками на міжнародному рівні
III.1. Структура власності і необхідності конкуренції між
банками.
III.2. Посилення конкуренції на кредитному ринку.
III.3. Банки України в перехідний період.
III.4. Поняття конкуренції на Україні.

Висновки.

Список використаної літератури

Додатки

План

Вступ

Розділ I. Організація і діяльність комерційних банків
I.1. Створення комерційних банків.
I. 2. Законодавчі регулятори банківської діяльності.
I. 3. Виявлення конкурентів і відносини з ними.

Висновки.

Вступ

Промайнуло чотири роки розбудови самостійної банківської
системи. Безумовним досягненням є створення дворівневої банківської
системи на чолі з Національним банком України, який дійсно став
Центральним банком — опанував керівництво грошовим обліком, впровадив
низку інструментів управління кредитним та валютним ринками, ринком
цінних паперів. Створенна власними силами системи електронних
розрахунків, технологія якої, за оцінками незалежних експертів, є
найпередовіша серед країн Центальної та Східної Європи.
Класично, що передумовою Концепції розвитку банківської системи
стала банківська криза. Причини банківської кризи відомі. Є
об'єктивна загальна економічна криза і падіння виробництва; вакуум
законодавства спочатку, а в подальшому — численні його зміни;
нестабільність грошової одиниці; відсутність досвіду управління
кредитним портфелем нових економічних умов. Безперечно є і
суб'єктивні причини, що пов'язані з не чітким чи безвідповідальним
керівництвом банківською справою в тому чи іншому банку.
Серед багатьох причин, що призвели до банківської кризи,
доцільно зупинитися на одній, яка, як правило, необговорюється, але, на
мою думку, є важливою — створення конкурентного середовища. Саме
тому, я обрала темою дипломної роботи «Міжнародна ринкова конкуренція
комерційних банків».
В останні два роки розвиток банківського бізнесу в Україні
проходить досить агресивно. Агресія ця виражається в першу чергу в
стрімкому перерозподілі фінансових засобів між бувшими державними
банками і банками «нової хвилі», в загостренні конкурентної боротьби
між банками за клієнтів, за надання певних видів послуг. Сьогодні
досить багато банків, які взмозі запропонувати весь спектр
банківських послуг. А в клієнта мотивація вибору банка пов'язана з
його уявою про надійність і якість запропонованих ним послуг. Під
якістю послуг я розумію не тільки рівень обслуговування, але й
вартість даних послуг. І тут ми спостерігаємо цікаву картину. Всі
найкрупніші банки по вартості послуг принципово між собою не
відрізняються. Конкуренція між ними направлена, в першу чергу, на
покращення сервісу і надання доповнюючих послуг. Деякі банки
намагаються привабити клієнтів обіцянками високих процентів, які
оголошують в рекламі. Крім цих банків в останній час вийшла на
ринок нова конкуруюча сила в особі нікому не відомих малих
підприємств, «концернів» і т. п. з гучними претензійними іменами і
обіцянками просто «нереальних» доходів.
В дипломній роботі я розгляну питання про створення комерційних
банків, їхню діяльність, вплив законодавства на банки, виявлення і
відносини з конкурентами, а також конкуренція банків на різних ринках.

Розділ I. Організація і діяльність комерційних банків

1.1. Створення комерційних банків

Комерційні банки — кредитні установи, що здійснюють універсальні
банківські операції для підприємств усіх галузей господарства,
головним чином — за рахунок грошових капіталів і заощаджень,
залучених у вигляді внесків. Комерційні банки — головна ланка
кредитної системи.
Комерційні банки є основою кредитної системи. Вони утворюються
як акціонерні товариства або на пайових засадах і є кредитними
установами універсального характеру. Їх часто називають «фінансовими
універмагами» або «супермаркетами кредиту». Вони пов'язані з усіма
сферами та фазами відтворення. Характерна риса комерційних банків —
повна самостійність підприємств у сфері торгівлі позичковим
капіталом. Вони не обмежені централізовано виданими інструкціями з
кредитування та проведення інших операцій, провадять кредитну
політику на свій страх і ризик, що сприяє оперативному впливу
банків на економіку. Однак це не означає, що комерційні банки діють
без контрольно. Зокрема, у США комерційні банки належать до
найбільш контрольованої сфери підприємницької діяльності. Основою
такого контолю є спеціальне законодавство й антимонопольні закони.
Щоб обмежити створення великої кількості «слабких» банків, які
можуть легко банкрутувати і викликати «ланцюгову реакцію банкрутств»
серед своїх клієнтів держави встановлюють досить високі квоти на
їх статутний капітал. Крім того, центральний (Національний) банк
визначає для комерційних банків розмір обов'язкових резервів, які у
більшості випадків зберігаються у центральному банку, розмір
граничного ризику на одного позичальника (встановлюється певний
відсоток від загальної суми власних коштів банку). Так
забезпечується ліквідність комерційного банку, тобто його здатність у
кожен певний молент задовольнити вимоги вкладників на готівку.
Уряд, центральний банк і страхові компанії (за допомогою
спеціального страхування) гарантують, що комерційні банки забезпечать
збереження коштів своїх клієнтів.
Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-
розрахункове та інше банківське обслуговування кредитних осіб і
громадян шляхом здійснення операцій і здійснення інших банківських
послуг.
Комерційні банки відрізняються:
— за призначенням статутного фонду та засобу його формування.
В цьому зв'язку вони виступають у формі акціонерних товариств та
товариств з обмеженою відповідальністю, за участю іноземного
капіталу, іноземні банки та інші;
— за видами здійснюваних операцій банки бувають універсальні і
спеціалізовані;
— за територією діяльності — республіканські і регіональні.

Кошти комерційних банків складаються з власних, залучених і
імітованих. Власні це акціонерний капітал, мобілізованим шляхом
продажу акцій на ринку цінних паперів, і резервний капітал, що
утворюється з відрахувань від поточного прибутку. Резервний капітал
призначений для покриття непередбачених збитків та втрат від
падіння курсів цінних паперів. Крім того, у комерційних банках є
рахунок нерозподіленого прибутку, який згодом буде або розподілений
серед акціонерів у формі дивідендів, або зарахований у резерв.
Основні ресурси комерційного банку це залучені кошти, депозити
(вклади) клієнтів. Клієнти вносять свої кошти у вигляді депозитів
до вимоги або строкових. Останні часто оформляються у вигляді
сермифікатів. Зокрема, у США вони випускаються вартістю від 100 тис.
дол. і більше.
Кредитні операції комерційних банків поділяються залежно від
їх забезпечення, строку, на який видані позички (коротко-, середньо-
і довгострокові), а також від методу стягнення процента (при
видачі. при погашенні позички або рівними частками). Позички
поділяються також залежно від категорії позичальників: на поповнення
обортного капіталу; представникам фондової біржі для біржових
операцій; на кінцеве споживання — споживчий кредит під заставу
житлового фонду, на придбання товарів у кредит, сільськогосподарські
позички, іпотечні (на капіталовкладення) і короткострокові на
тимчасові потреби.
Крім комерційних універсальних банків, діють багато
спеціалізованих банків та небанківських кредитних організацій. Серед
них — інвестиційні банки, що проводять довгострокове кредитування та
фінансування капіталовкладень у різних галузях, переважно за рахунок
кредитів комерційних банків. Ощадні банки акумулюють, як правило,
відносно дрібні вклади, які разом утворюють джерела кредитування
виробництва та торгівлі. Позичково-ощадні асоціації акумулюють капітал
за допомогою реалізації сертифікатів, що рівнозначні довгостроковим
вкладам.
У кредитних спілках капітал утворюється за рахунок пайових
внесків (через акції), а використовується для короткострокових позик
членам асоціації.
Страхові компанії — специфічні кредитні інститути.
Мобілізовані за допомогою продажу страхових полісів кошти вони
використовують для надання довгострокових кредитів підприємствам і
державам. Проводиться також страхування кредитів.
Пенсійні фонди створювані для виплати пенсій за рахунок
коштів держави, підприємств і самих працюючих, також використовуються
як кредитні ресурси переважно шляхом купівлі цінних паперів, акцій
і облігацій.
Інвестиційні компанії, отримавши кошти від реалізації своїх
акцій дрібним власникам, вкладають їх в акції різних компаній. Отже,
підприємства мають істотну підтримку кредитними ресурсами як від
комерційних банків, так і від небанківських кредитних організацій, а
конкуренція між різними кредитними установами позитивно впливає на
діяльність підприємств.
Конкуренція між комерційними банками — явище позитивне, але
наявність багатьох дрібних банків веде до розпорошення кредитних
ресурсів і загрожує «ланцюговою реакцією» банкрутств дрібних банків,
а разом з ними і дрібних підприємств. Тому Центральний
(Національний) банк піднімає межу мінімального розміру статутного
фонду комерційних банків при їх перереєстрації.
Конкуренція між комерційними банками за клієнтів є впливовим
фактором розвитку банківської справи, але у розвинутій ринковій
економіці її не залишають без «пильного ока» центрального
(національного) банку: контроль за законністю діяльності комерційних
банків, коригування кредитної політики за допомогою облікової
процентної ставки та нормування резервів.

1.2. Законодавчі регулятори банківської діяльності

Розвиток банківської сфери в значній мірі був зумовлений
політико-юридичними факторами, які стимулювали крупні зрушення у
фінансових відносинах. Йдеться про законодавчі реформи, які
проводились з кінця 60-их років і відбулись в більшості країн з
високим рівнем економіки. Метою цих реформ було помякшення або
навіть повна відміна заборон і обмежень для суб'єктів грошово-
кредитного ринку, зокрема, тих, що стосувались відкриття банками нових
закладів, філій, створення холдінгів тощо, регулювання процентних
ставок і тарифів на банківські послуги (відміна граничних ставок
по активних і пасивних операціях)[1]. В практику були введені нові
фінансові інструменти й нові види обслуговування, наприклад, відкриття
«гібридних» рахунків, що поєднують ведення рахунків з одержанням
процентів власником рахунків. Зазначимо, що намагання розширити
асортимент банківських послуг властиве не лише кредитним установам
розвинутих країн, але й країн з перехідною економікою. Так, в Росії,
банки все частіше використовують депозитні і кредитні розрахункові
картки, страхування вкладів населення, здійснюють податкове
консультування. Деякі з них розробили й застосовують системи
накочувальних вкладів, які умовно названі соціальними.
Законодамчі обмеження банківської діяльності в розвинутих
країнах на різних історичних етапах їх розвитку переслідували мету
захистити банківську справу від надмірного ринку, руйнівної
конкуренції, небезпеки масових банкрутств (за 8 місяців 1990-1991
років стали банкрутами 129 комерційних банків США)[2] . Вказані
потрясіння зумовлюють серйозні втрати як для клієнтів банків, так
і в цілому для народного господарства. Разом з тим в останні
десятиріччя відбулось співпадання багатьох негативних соціально-
економічних факторів, що диктували необхідність заборон і послаблення
адміністративного контролю за діяльністю банківських закладів.
Йдеться про різке посилення конкуренції з боку небанківських
посередників, і, як наслідок, падіння прибутковості банківських
операцій в порівнянні з аналогічними послугами, що все більше
надаються страховими компаніями, пенсійними фондами тощо: інфляцію, в
умовах якої неможлива дальша фіксація «ціни» банківських послуг;
швидке зростання фінансових нововведень у вигляді нових боргових
зобов'язань і послуг. Ці негативні фактори зумовлювали необхідність
якісно нових прийомів в банківському менеджменті, зумовлених
реформуванням банківського законодавства.В Сполучених Штатах Америки
найбільш важливими в цьому відношенні були прийняті в 1980 році
Закон про регулювання депозитивних закладів і контроль над грошовим
обігом і Закон Гарка-Сенжермена про депозитні інститути (1982
рік). Ці Закони зводились до поетапної (на протязі 6 років)
відміни верхнього ліміту на виплату процентів по вкладах, що раніше
ставило комерційні банки в невигідне становище в порівнянні з
іншими фінансово-кредитними інститутами. Небанківські фінансові заклади
одержали ніби компенсацію у вигляді відкривати поточні рахунки і
надавати деякі послуги, монополію на які раніше мали лише
комерційні банки. Разом з тим була підвищена до 100 тисяч доларів
гранична сума страхування банківських депозитів і дозволено всім
категоріям депозитних інститутів (включаючи кредитні союзи)
користуватися короткостроковим кредитом у федеральних резервнихбанках
у формі переобліку векселів та авансів. Крім того, законодавством
було передбачено введення обов'язкового резервного покриття по
депозитних рахунках до запитання й інших трансакційних рахунках
для всіх депозитних закладів. Дерегулювання суттєво вплинуло на
позицію органів влади окремих штатів, які почали пом'якшувати
заборони для банківських відділень і розширення діяльності
банківських холдінгів.
Не випадково реформування банківського законодавства,
насамперед, почалося в США. В цій країні обмеження на певні
заборони у фінансово-кредитних відносинах зумовили деяке відставання
їх від інших ринкових сфер, консервацію старих форм управління
ними. Але дерегулювання фінансового сектору народного господарства в
останній четветі ХХ століття не було включено американським
процесом. В тій чи іншій мірі лібералізація умов діяльсті
банківської сфери охопила й інші розвинуті країни — Австрію,
Великобританію, Францію, Японію тощо. В кожній з них спостерігалось
зруйнування або розмивання жорстких перегородок, які довгий час
розділали різні види фінансово-кредитних інститутів та окремі
сегменти ринку позичкових капіталів, розвиток конкурентних відносин в
сфері банківського обслуговування, бурхливе розповсюдження фінансових
нововведень, пошук нових форм менеджменту.
Так, у Франції на початку 80-их років була проведена
реорганізація ринків позичкового капіталу, що привела до їх
об'єднання та уніфікації. В результаті винникла нова система
фінансових ринків, що включила тісно пов'язані між собою і
взаємодіючі ланки:
1. Грошовий ринок (ринок короткострокового й середньострокового
капіталу), зокрема:
а) міжбанківський ринок резервних коштів;
б) ринки обігу фінансових інструментів (казначейських
векселів, депозитивних сертифікатів).
2. Ринки цінних паперів (ринки довгострокового капіталу):
а) ринок акцій;
б) ринок облігацій, включаючи появу в 1986 році ринку
опціонних контрактів на купівлю цінних паперів — МОНЕП.
3. Париський міжнародний ринок термінових контрактів ( МАТІФ), що
забезпечують покриття ризиків зміни процентних ставок і валютних
курсів шляхом угод «своп», ф'ючерних контрактів тощо.
Характерною рисою дерегулювання банківської діяльності в Японії
було пом'якшення адміністративного контролю над банківськими
процентними ставками, а також поступова відміна жорстких обмежень на
здійснення фінансових операцій різними категоріями банків. Якщо в
післявоєнні роки до кінця 70-их років в Японії банківські
процентні ставки встановлювались адміністративним шляхом, що, по суті,
не створювало можливостей конкуренції між фінансовими закладами, то
в 1979 році почався процес лібералізації умов залучення банками
депозитів. Банкам було дозволено випускати депозитні сертифікати з
процентною ставкою, що вільно встановлюється. Поступово знижувався
мінімальний номінал сертифікатів, збільшувався строк їх дії. Були
пом'якшені обмеження і по іншому дуже популярному виду депозитів з
нерегульованою ставкою — крупних термінових вкладах, по яких
мінімальний розмір був значно знижений. В останні роки в Японії
продовжується лібералізація банківської діяльності, розширюються
функції різних категорій банків. Серед них виділяються звичайні
банки, включаючи міські банки; банки довгострокового кредиту;
трастбанки; брокерсько-ділерські фірми по операціях з цінними
паперами; філій іноземних банків. Кожній з цих категорій банків
властиві свої обмеження й дозволи на проведення тих чи інших
банківських операцій, що визначає й можливості їх менеджменту.

1.3. Виявлення конкурентів і відносини з ними

Проводячи аналіз конкурентів, необхідно виділити тих основних
суперників, які мають чи ймовірно мають значний вплив на здійснення
вашої власної стратегії. Звичайно це означаєвіділення із широкої
групи оточуючих банк огранізацій тих, які є прямими конкурентами.
Це, як правило, характерно для банківської індустрії, де головні
конкурентні небезпеки витікають від небанківських фінансових і
промислових корпорацій.
Виділяють слідуючі основні групи конкурентів:
— існують прямі конкуренти. До них належать основні банківські
конкуренти чи ті, які мають високі показники росту, особливо якщо
вони успішно здійснюють намічені стратегії. Примітно, що ряд
конкурентів, що знаходяться за кордоном, конкурують з вашим банком
не на географічному ринку, а на конкретних ринках продуктів.
Різні конкуренти повинні підлягати (зазнати) аналізу з різним
рівнем глубини. Ті, які впливають чи можуть вплинути на основну
діяльність, повинні бути більш ретельно досліджені. Необхідно бути
уважними, щоб не випустити з уваги важливих конкурентів, які
історично не були важливі.
— конкуренти в особі нових банків. До них відносяться переважно
іноземні банки, які розширюють свій географічний простір.
— потенційні «новачки» на ринку. Це — нові небанківські
конкуренти. Вони часто несуть не меншу загрозу ніж прямі
конкуренти. До небанківських конкурентів належать різні ітститути, що
мають стабільну базу клієнтів, яка підтримується за рахунок
розширення і вдосконалення системи розповсюдження послуг і засобів
використання низькозатратних технологій.
До таких небанківських інститутів відносяться чотири основних
типів фірм:
1) Фірми з низькими бар'єрами виходу на ринок, що дозволяє їм
належно встановити свою торгову марку і загальну технологію. Слово
«бар'єр» в сфері бізнесу використовується для позначення перешкод
для проникнення на ринок нових конкурентів і спроб фірм, діючих на
ринку, вийти з нього. Прикладами таких компаній можуть бути, Sears
Roebuck, J.C. Penney, Mark & Spencer чи компанії з високим рівнем
технології, такі, як IBM і Geisco.
2) Фірми з гарним досвідом чи з перевагами сінергії. Під
сінергією розуміють співпрацю, взаємодія між організаціями, які
об'єднуються для сумісного функціонування під єдиним началом.
Сіненергія дає багато переваг, що проявляються в підвищені
ефективності діяльності, зниження затрат і т. п. Однак необхідно
завжди з обережністю відноситись до різного роду сінергетичним
ефектам, так як укрупнення організації завжди супроводять зниження
гнучкості і підвищення бюрократизму, які можуть принести тільки до
негативних результатів. До таких компаній належать, наприклад, Merrill
Lynch, American Express / Shearson, Benefical Finance.
3) Передові чи відстаючі фірми, інтегруючі між собою. Серед
основних торгових компаній прикладом може служити Mitsui і
Mitsubishi. Серед індустріальних компаній можна виділити General
Electric і General Motors.
4) Фірми, що купують різного роду продукти, якщо їх вихід на
ринок надає можливість фінансової сінергії. Прикладами можуть бути
ITT Bethlehem Steel.
Деяким фірмам властиво декілька подібних якостей одночасно, що
значно ускладнює банкам конкуренції з ними.
Для оцінки сильних і слабих сторін конкурентів необхідно
зібрати систематизовану інформацію по кожному значному існуючому чи
потенційному конкуренту. Причому за найбільш важливими конкурентами
необхідно встановити безперервне спостереження. Для організацій, що не
представляють особливої небезпеки, буде прийнятним періодичний
щорічний аналіз їх діяльності.
Західні банкіри вважають, що для комплексного аналізу
конкурента необхідна слідуюча інформація:
— назва банка-конкурента чи потенційного конкурента;
— кількість і розміщення офісів, філіалів, операційних комплексів,
небанківських підрозділів;
— чисельність і склад персоналу кожного підрозділу;
— детальна структура організації банку і його підрозділи;
— детальна інформація про наявні послуги, включаючи їх якість і
ціни.
— дані про систему контролю, інформації і плануванню.
Для банківської системи характерна висока ступінь розвитку
відносин конкуренції, тому дослідження цієї проблеми в рамках
аналізу середовища є важливою.
Основна частина банків діє в середовищі багатосилельних
конкурентів. В останні роки, проникнувші на національ внутрішні ринки
іноземні банки, розвитком банків, не виходячих на міжнародний рівень
впровадженням на традиційно банківські ринки небанківських
організацій — конкурентів, на багатьох ринках значно зросла
конкуренція. Результатом цього стало розуміння того, що для успішної
діяльності недостатньо тільки ретельного аналізу ринку і своїх
клієнтів, необхідно ще вивчення своїх основних конкурентів. Раніше
банки досить часто нехтували цією процедурою, однак з недавнього
часу вони переглянули свої підходи. На багатьох ринах банки,
прагнучи до досягнення хороших результатів, витрачають багато часу
і грошей існуючих і потенційних конкурентів.
Аналіз конкурентів і розробка тактики дії банку по відношенню
до основних суперників приносить великі результати, навіть більші
ніж реальних ріст в даному сегменті ринку.
Ця діяльність зводиться до визначення, якого конкурента
атакувати чи від кого, де, коли і як захищатися і дозволяє
приймати важливі тактичні рішення, створюючи основний елемент
стратегічного планування. Для покращення своєї здатності утримувати
ініціативу в відношеннях з конкурентами (а саме така поведінка
вважається найбільш сприятливою), деякі банки налідують практиці
провідних індустріальних компаній, розробляючи інформаційні системи
для аналізу конкурентів і тим самим збільшити свої шанси в
досягненні успіху.
Таким чином, аналіз конкурентів дозволяє:
а) виробити стратегію максимально можливої нейтралізації сильних
сторін конкурентів;
б) зконцентрувати зусилля на тих послугах, де банк має
порівняно стійкі позиції;
в) виділити найбільш перспективних клієнтів;
г) надати допомогу потенційним клієнтам в реальній оцінці
переваг посуг банку в порівнянні з послугами, які надаються
конкурентами;
д) переконливо продемонстувати, чому клієнт повинен вибирати
саме цей банк, а не банк конкурента;
е) почувати себе більш впевнено після чіткого вияснення
сильних і слабких сторін послуг, наданих цим банкам.
Робота на корпоративному і роздрібному ринках в умовах
конкуренції має свої особливості, які необхідно враховувати.
При обслуговуванні корпорацій необхідно пам'ятати:
1)Починаючи новий для вашого банку вид діяльності, першочерговою
задачою, ймовірно, стане входження в число банків, що обслуговують
корпотації. Найбільш жорстока конкуренція буде створюватися в
сегменті орранізацій середнього ринку.
2) В більшості випадків Ваш прибуток — це втрати буть-якого
іншого з існуючих банків. Тільки в дуже рідких випадках Вам
вдасться лідируючі банки і часто це не дуже прибутково у випадку,
якщо Ви — іноземний банк.
3) Вам необхідно попробувати пропонувати ті послуги, в яких у
Вас є перевага над конкурентами і які вигідні Вам, відкинувши
невигідні. Це вимагає від Вас розуміння структури як своїх витрат,
так і витрат конкурентів. Необхідно остерігатися взаємних дотацій в
рамках ряду запропонованих Вами продуктів (зниження вартості одних
послуг за рахунок підвищення вартості інших).
4) Ретельно проаналізуйте ваших клієнтів і виберіть тих , яких
необхідно оберігати від впливу конкурентів, так як Ваші суперники
напевно будуть намагатися те ж, що і Ви збераєтесь розпочати по
відношенню до їх клієнтури.
Коли Ви займаєтесь обслуговуванням роздрібної клієнтури,
пам'ятайте:
1) Традиційно клієнти з високим рівнем достатку найбільш
привабливі і часто використовуються для підтримки бідних рахунків. В
цьому сегменті можна чекати ціленаправлених атак конкурентів.
2) Ретельно вивчіть структуру ваших витрат і виявіть доходи і
витрати , зв'язані з кожним роздрібним сегментом.
3) Виберіть рахунки, які Ви бажаєте добре обслуговувати
пропонуючи відповідні чи переважаючі конкурентів послуги.
4) Будьте готові втратити клієнтів, яких Ви не можете
обслуговувати з вигодою для себе чи які знижують Вашу можливість
обслуговувати привабливих клієнтів.
Процес аналізу конкурентів проходить ряд етапів, на яких банк
повинен розробити систему інформації про конкурентів, яка включає
визначення конкурентів, виявлення джерел інформації про конкурентів і
аналіз цієї інформації. Власне аналіз конкуренції зводиться до
аналізу стратегії конкурента і оцінка його стратегічних можливостей.
Ця система повинна розширюватись як на реально існуючих, так і на
потенційних конкурентів. Огляд стратегій конкурентів повинен включати
розгляд впливу на загальну задачу і цілі Вашого банку і виявити,
де стратегічне положення конкурентів загрожує їх виконанню. Отже цей
аналіз має бути широкомасштабним і відповідними витратами часу.
Задачою конкурентної стратегії, по Портнеру, є проведення
компанії (банку) в такому складі, при якому вона може в повній
мірі використати свої переваги.
З цього видно, що глубинний аналіз конкуренції є важливою
складовою частиною формулуванні стратегії. Мета аналізу — оцінити, які
зміни стратегії можуть використати Ваші конкуренти.
Аналіз конкуренції, як буть-який вид стратегічного аналізу, —
праця дуже важка. Він потребує дорогоцінних досліджень, а багато
потрібних Вам даних малодоступні.
По Портеру, аналіз конкуренції завбачає чотири складових
компонента:
1) майбутні цілі;
2) передбачення;
3) текучу стратегію;
4) можливості.
Добре розібравшись в цьому, Ви можете передбачити характер
реакції Ваших конкурентів. Вона визначається відповідями на ключові
питання, що вказані на мал. № 1.
Майбутні цілі
Знання цілей конкурента дає можливість передбачити, наскільки він
задоволений своїм сьогоднішним положенням і фінансовими результатами.
З цих даних можна зробити висновок про йворівність зміни стратегії
конкурента і відреагувати на події, які його торкаються.
Знання цілей конкурента також може допомогти Вам передбачити
реакцію на зміни в стратегічній картині. Деяких з них можуть
настрашити визначеного суперника. Діагностика цілей конкурентів
повинна охопити і такі якісні характеристики, як лідерство на
ринку, технологічна позиція і соціальний статаус.

Передбачення
Відповідні концепції Портер ділить на дві категорії:
1) оцінка конкурентом самого себе;
2) передбачення конкурента відносно ринку і інших діючих на
ньому компаній (банків).
Кожна компанія (банк) діє у відповідності з певними оцінками
обставин, в яких вона знаходиться. Вона, наприклад, може вважати себе
лідиром в своїй області, виробником з низьким рівнем витрат і т.
п. Такі оцінкиабо передбачення часто впливають на поведінку компанії
і її реакцію на різні події.
Поточна стратегія
На думку Портера, стратегію конкурента необхідно визначати як
оперативну програму, розроблену для кожного функціонального підрозділу
компанії і для кожного способу координації цих функціональних
підрозділів. Стратегія може бути явною або скритою, але в тій чи
іншій формі вона завжди присутня.
Можливості
Аналіз можливостей конкурентів завершає процес діагностики. Їх
ціль, оцінки і стратегії впливають на ймовірність, час, природу і
інтенсивність їх реакцій.
Тому Портер переходить до розгляду сильних і слабких сторін
конкурентів, їх можливостей і загрожуючих факторів. Коли він
переходить від діагностики до терапії, його узагальнення коротке. Він
стверджує, що, опираючись на знання майбутніх цілей конкурентів їх
передбачення, існуючих можливостей і стратегій, можна сформулювати
відповіді на головні питання, які дозволять створити картину
ймовірної реакції конкурентів на різні ситуації.

Розділ II. Основні поняття банківської конкуренції

Згідно з діючим Законом України “Про банки і банківську
діяльність” було закладено основи класичної дворівневої структури
банківської системи, яка включає:

з одного боку — центральний банк, як головний банківський
інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за
управління всією грошово-кредитною системою. Виходячи з основних
завдань, центральний банк не націлений на комерційну діяльність та
одерження прибутків;

з другого боку — банківську систему, яка представлена мережею
комерційних банків і небанківських установ, які за умовами здорової
конкуренції покликані задовільнити населення країни і народне
господарство щодо банківських послуг і створити умови для
стабілізації та поступового підвищення национальної економіки.

Діюча нині банківська система України має дворівневу структуру
і схематично виглядає так:

— Національний банк України;

— акціонерно-комерційні банки, які включають:

а) спеціалізовано-універсальні комерційні банки, сформовані
на акціонерній основі (Промінвестбанк, Укрсоцбанк,
Агропромбанк “Україна”);

б) спеціалізовані комерційні банки, що працюють на
державній основі (Ексімпбанк України, Ощадний банк);

в) інші комерційні банки.

Перехід української банківської системи від одного до
двухрівневої і від державної банківської монополії до ринкової
конкуренції висунуло проблему конкуренції в банківській справі на
одне з перших місць. Розглянем, що являє собою банківська
конкуренція взагалі, як вона виникла і в яких формах існує зараз
в розвинутих країнах.

В самому загальному виді конкуренцію можна визначити як
суперництво ринкових суб’єктів, зацікавлених в досягненні однієї і
тієї ж мети. Такими ринковими суб’єктами являються або продавці, або
покупці. Характерні признаки конкуренції слідуючі:

— існування ринків з альтернативними можливостями вибору для
покупців (продавців);

— наявність більшої чи меншої кількості покупців (продавців), що
змагаються між собою і використовують різні інструменти ринкової
політики;

— чергування використання цих інструментів одними конкурентами і
відповідних мір інших конкурентів.

Аналогічно банківська конкуренція — це процес, що здійснюється в
динаміці суперництва комерційних банків і інших кредитних
інститутів, в ході якого вони прагнуть забезпечіті собі стійке
положення на ринку кредитів і банківських послуг.

2.1. Виникнення і розвиток банківської конкуренції

Коли виникла банківська конкуренція? Хоча деякі признаки
конкурентної поведінки можна знайти в самихпенрших банків
середньовіччя і навіть у древніх прообразів кредитних інститутів,
про реальну банківську конкуренцію до другої половини XIX ст.
говорити не прийнято. З однієї сторони, це зумовлено економічними
причинами: банків було відносно мало, ринок був насичений, і в цих
умовах існувала можливість розширення власної справи без утиску
інтересів один одного. З іншої сторони, нерозвиненість банківської
конкуренції була пов'язана з специфічною підприємницькою етикою
банкірів, згідно якої справа сприймалась як щось принципово інше
від звичайної комерції, від торгівлі товарами.
Ще в минулому столітті в британських банківських кругах
вважалось нечесно відбивати один одного клієнтів, більше того, в
випадку переходу клієнта із іншого банка по власній волі йому не
відкривався рахунок без попередніх переговорів з цим банком. А
місцезнаходження для нових банків чи їх філіалів вибирались поза
сферою діяльності вже існуючих.
Однак на рубежі теперішнього століття ситуація змінилась, і
для банків почалась епоха конкуренції — полювання на клієнтів. Якщо
раніше клієнт сам повинен був йти в банк для відкриття рахунку,
то тепер банки почали пропонувати клієнтам (насамперед — підприємцям)
послуги прямо «на дому», змагаючись в тому, хто запропонує найбільш
вигідні умови. Знаменний факт, відзначений президентом Банківського
інституту у Великобританії в 1902 році: банки почали вступати в
конкуренцію навіть з приводу таких угод, які в результаті обіцяли
бути збитковими. Тим самим теперішня вигода приносилась в жертву в
ім'я досягнення стратегічних конкурентних переваг1 .
В XX ст. європейська банківська справа пережила дві глубокі
структурні перебудови, що відбилися і на конкурентній ситуації. Перед
першою світовою війною основу операцій крупних приватних банків
Західної Європи складали кредитування промисловості і угоди з
цінними паперами. Малі промислові і сільськогосподарські підприємства
обслуговувались в основному в кредитних товариствах. Ощадкаси
обмежувались виключно ощадними операціями і використанням залучених
коштів для довгострокового кредитування. Безготівкові розрахунки ще
не отримали широного розповсюдження. Таким чином, в кожної групи
кредитних інститутів була приорітетна сфера впливу, а втручання в
чужу сферу зустрічалась відносно рідко. І якщо крупні банки, як вже
відзначалось, конкурували один з одним, то, наприклад, ощадкаси ними
в якості серйозного конкурента не розглядались.
Ця конкурентна ситуація повністю змінилась після першої
світової війни, в зв'язку з хвилею раціоналізації в банківській
справі, викликаною надзвичайно сильним розширенням безготівкового
обороту. Саме в цей період, в західні комерційні банки прийшли
вичислювальні машини, було залучено ведення клієнтами книг виписок
по рахункам. Завдяки цьому банки охоплювали все нові круги
клієнтури, що стало однією з причин посилення концентрації в
банківському секторі економіки. Багаточисельні малі приватні банки і
провінційні банки були поглинуті крупними банками. В свою чергу, і
серед крупних банків відбулись злиття. Так, якщо в 1920 році в
Німеччині було досить крупних банків з розвиненою філіальною
сіткою, то в 1931 році — тільки три.
Друга велика структурна перебудова банківської справи Західної
Європи почалась в 60-их роках, коли на роль першочергового джерела
ресурсів всіх кредитних інститутів стали ощадні вкладення населення.
До цього крупні комерційні банки обслуговували тільки підприємства
і приватних осіб з високим рівнем доходів. Широким масам населення
були доступні лише ощадкаси. Положення різко змінилось в зв'язку з
ростом доходів широких мас населення, що досягнули положення
перспективних банківських клієнтів. Цьому сприяло і введення
безготівкової виплати заробітної плати. В цій ситуації більше всіх
виграли, звичайно ж, ощадкаси, що мали найкращі зв'язки з людьми.
Крім них, однак, цю долю доповнювальної клієнтури захотіли отримати
і крупні банки, які почали відкривати рахунки населенню.
Після цього першого кроку стало важливим перетворити мільйони
власників рахунків на справжніх клієнтів. Це було досягнуто завдяки
наданої їм допомоги в освоєнні форм безготівкових розрахунків, але
в першу чергу — за рахунок розширення асортименту споживацьких
кредитів. В подальшому в цілях залучення і утримання приватних
клієнтів були задіяні самі різноманітні ощадні плани. Крім того,
комерційними банками і банківськими групами почали створюватись
інвестиційні компанії, які давали можливість навіть при незначному
о'ємі вкладень вкласти їх в цінні папери. Фактично банки почали
вперше серйозно займатись маркетингом.
Розширення масових операцій всіх кредитних інститутів привело
до стирання відмінностей між банківськими групами, універсалізацію
банківської діяльності, а як наслідок — посилення банківської
конкуренції.
В 60-их роках почався ще один процес, що значно вплинув на
загострення конкурентної ситуації на європейських банківських ринках.
Мова йде про лібералізацію державного регулювання діяльності
комерційних банків.
80-ті роки характеризуються подальшим загостренням конкуренції.
Чуттєвість що піднялась в клієнтів до ціни в розвинутих країнах
привела джо зменшення маржі між процентними ставками по кредитам і
по вкладам. Це, а також ріст витрат на оплату праці і матеріальне
забезпечення банківської діяльності ще більш звузили можливості
цінової конкуренції. Внутрішні ринки збуту банківських послуг, а
особливо в Західній Європі, стали по сутті вичерпані, що було
посиленно зниженням світових темпів економічного росту і підвищенням
кредитних ризиків. В цих умовах західні банки почали появляти
інтерес до нових ринків збуту, представлені насамперед країнами
Східної Європи.
Таким чином, в перспективі необхідно чекати посилення
конкуренції на українських банківських ринках, як наслідок розвитку
вітчизняної банківської справи, так і наслідок глобалізації
банківської конкуренції.

2.2. Структура банківської конкуренції

Сферою банківської конкуренції є банківський ринок. Його
специфіка заключається в тому, що це — дуже складне утворення, що
має дуже стійкі границі і складаються з багатьох елементів. Хоча,
було б правильніше говорити не про один, а про багато банківських
ринків.

Сучасні комерційні банки функціонують в ролі продавців чи
покупців практично у всіх ринкових секторах. Щоб це твердженння
вирлядало більш обгрунтовано, розглянем ринкову систему з точки зору
об’єктів купівлі-продажу. В неї входять слідуючі сектори:

1. Ринок засобів виробництва і виробничих послуг. На нього
комерційні банки виходять в ролі продавців банківських для
підприємств (розрахункове обслуговування, ведення рахунків, управління
фінансами корпорацій), фінансування посередників (кредитування
виробничих об’єктів), а також в ролі покупців виробничих ресурсів
(придбання офісного обладнання ) .
2. Ринок предметів споживання і споживчих послуг. Тут банки
виступають як фінансові посередники (видача позик на споживацькі
цілі), але деколи і як покупці (організація прийомів в рамках
роботи з громадськістю).
3. Ринок праці. Він являється цільовою областю кадрової політики
банків, яким неминуче приходиться час від часу поновлювати чи
перекваліфіковувати свій персонал, виходячи на цей ринок в якості
покупців.
4. Ринок інтелектуально-інформаційного продукту. На ньому банки
можуть діяти і як продавці банківських послуг (фінансове
консультування), і як покупці виробних ресурсів (програмне
забезпечення для ЕВМ).
5. Ринок нерухомості. Тут банки виступають частіше всього як
фінансові посередники (іпотечне кредитування) і лише, відносно різко,
як покупці (придбання земельних ділянок і приміщень для офісу), чи
продавці (реалізація залогу по неповерненному іпотечному кредиту).
6. Фінансові ринки. В цій сфері банки являються одними із
головних діючих осіб. Можна назвати: ринок позичкових капіталів. З
однієї сторони, банки купляють тимчасові права на грошові ресурси в
своїх вкладників, з іншої — виступають як продавці при видачі
позик; ринок цінних паперів. Виконуючи поручення клієнтів, а також, з
власної ініціативи банки здійснюють купівлю-продаж цінних паперів і
виконують поперемінно то роль продавців, то роль покупців; ринок
валют і дорогосінних металів. Роль банків на цьому ринку аналогічна
їх ролі на ринку цінних паперів.Таким чином, сфера банківської
конкуренції дуже обширна, а конкурентне середовище багатообразне і
різнорідне. В зв’язку з цим посідуюча увага буде зконцентрована на
її основному секторі — фінансових ринках. Отже і тут конкурентне
середовище неоднорідне,включає в себе ряд рівнів.
Банківська конкуренція поняття досить умовне, так як
конкурують на банківському ринку не тількі банки. Навіть в
фінансовому секторі цього ринку можна виділити три рівні
конкурентної боротьби. Основний рівень — конкуренція між комерційними
банками, які традиційно поділяються на універсальні і
спеціалізовані.
Раніше між цими видами існувала чітка межа. По-перше, це було
зв’язано з тим, що для більшості операцій встановлювались
законодавчі обмеження. Наприкрад, такого роду обмеження були введені
у Великобританії на початку 30-их років, як реакція на веліку
кількість банківськіх крахів в період світової економічної кризи
1929-1933 рр. По-друге, прибутки банків від окремих спеціалізованих
операцій деколи були настількі великі, що діяльність в інших
сферах ставала необов’язковою.
В результаті в економіці завжди існували і універсальні, і
спеціалізовані банки. При цьому в банківських системах одних країн
переважали перші, а в других — другі. Так, універсальні банки
традиційно господарювали в Швейцарії, ФРГ, Австрії. Домінуванна
спеціалізованих банків було б характерно для Великобританії, Франції,
США, Італії і (з деякими застереженнями) Японії.
Однак в останній час в багатьох країнах в умовах посилення
банківської конкуренції все більше проявляється тенденція до
універсалізації банківської діяльності. Різниця універсальних і
спеціалізованих банків стає все більше спірними і розпливчатими.
Універсальний банк дещо краще захищений від комерційного ризику, чим
спеціалізований, він може гнучко реагувати на зміни кон’юктури, а
відповідно, більш конкурентноздатний.

Нарівні з суперництвом між комерційними банками в сучасних
умовах все більш серйозну конкуренцію вони зазнають з боку
небанківських кредитно-фінансових інститутів (страхові компанії,
фінансові брокери, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, копанії по
випуску кредитних карток і інші), а також зі сторони нефінансових
організацій (пошта, торгові будинки, підприємства автомобільної
промисловості і інші). Напочатку 80-их років президент компанії
“Віза Інтернешнл” Д.Кок сказав, що в майбутньому банки перестануть
бути в центрі грошового обігу, їх місце займуть інші підприємства1.

Наочним прикладом в цьому відношенні є американський концерн
“Сирз, Роубак енд Ко” ця найбільша торгова компанія світу вже на
протязі багатьох років реалізує своїм клієнтам не тільки товари,
але й фінансові послуги. На угоду по їх продажу в 1988 році
припадає більш як половини її оборотів. Поряд з магазинами
роздрібної торгівлі їй належить також страхова група “Олстейт
іншуранс”, брокерський дім “Дін Віттер”, банк в Каліфорнії, велика
позичково-ощадна асоціація. Компанією створена система електронних
платежів, охоплююча 800 її філіалів по всій території Сполучених
Штатів. 30 млн. клієнтів, що мають карточки, можуть отримувати готівкові
гроші чи скористуватися іншими послугами за допомогою 4 тис.
автоматичних терміналів.
Опитування, проведене консалтинговою фірмою “Егон Зендер
Інтернешнл” серед 740 членів правління різних банків США, показало,
що 43 % , банкірів вважають “Сірз” своїм основним конкурентом.
В Європі подібну політику провадить німецький торговий дім
“Квелле”. Не так давно в доповнення до вже існуючих в портфелі
компаній “Норис — Банку” був придбаний споживацький банк, обладнаний
самим сучасним автоматизованим обладнанням, орієнтованим на
обслуговування населення. Більшість із 650 тис. клієнтів отримали
можливість здійснювати стандартизавані розрахункові операції, а з
1986 року — і угоди з цінними паперами.

Підсумком цих процесів — універсалізації банківської справи і
посилення конкуренції зі сторони небанків — став швидкий розвиток
фінансових конгломератів. В США їх засновниками в кінці 70-х — на
початку 80-их стали фірми “Мерріл Лінч” (інвестиційний бізнес),
“Амерікан Експрес” (кредитні картки), “Пруденшнл” (страхування), “Сіті
корперейшн” (холдінгова компанія). На думку американського фінансиста
Г.Кауфмана, фінансовий супермаркет, до якого в найбільшій ступені
наближується “Мерріл Лінч”, можливо, це є прототипом фінансового
інституту майбутнього.

Крім цих трьох рівнів, можна виділити ще два підрівні:

— індивідуальна конкуренція, при якій конкурентами є окремі
кредитні інститути;

— групова конкуренція, при якій в якості конкурентів можуть
виступати групи споріднених кредитних інстинутів. Прикладами можуть
бути об’єднання ощадних кас і кредитних товариств в Німеччині, що
проводять узгоджену ринкову політику.

2.3. Види конкуренції

а) конкуренція продавців і конкуренція покупців

Як це видно вже з визначення конкуренції, в залежності від
кількості учасників в ній ринкових суб’єктів можна відмітити
конкуренцію продавців і конкуренцію покупців.

Конкуренція продавців — це їх суперництво за найбільш вигідні
умови збуту товарів (в даному випадку — банківських послуг).
Конкуренція покупців — це змагання між ними за доступ до цих
товарів.

Обидві ці форми можуть співіснувати поряд один з одним,
знаходячись в певному сполученні. Їх співвідношення на кожному
конкурентному ринку визначається ринковою сілою продавців і
покупців. Так, на ринку продавця, де продавці володіють значними
можливостями в перній ступені диктувати покупцям свої умови
(внаслідок ненасиченого ринку, його монополізації і т. п.), переважає
конкуренція покупців. І, навпаки, на ринку покупця, де покупець
володіє більшою ринковою силою, чим продавці (із-за перенасичення
ринку товарами, а також дія деяких інших факторів), основною формою
є конкуренція продавців.

Яка ситуація на банківському ринку ? Чи є він ринком
продавця, чи ринком покупця ? Однозначно відповісти на це запитання
неможливо, так, як з однієї сторони, якбуло відмічено вище,
банківський ринок є чимось суцільним і невід’ємним, а складається з
багатьох приватих ринків; з іншої сторони, який-небуть банк може
виступати як в ролі продавця, так і в ролі покупця.

Розуміння цього — особливо важливе в зв’язку з ситуацією на
Українському банківському ринку. Нерідко зустрічається думка, що
реальна банківська конкуренція в нас відсутня, так як банки
виступають в ролі продавців кредитних засобів, попітна яких дуже
великий. Реальна конкуренція існує не між банками, а між їх
покупцями-позичальниками. Звідси випливає висновок, що у вітчизняних
банках відсутня необхідність в розробці конкурентної політики,
використання маркетингу і т. д . Однак таке уявлення — невірне.
Адже на тому ж ринку позичкових капіталів, безперечно, на
сьогоднішній день, що є ринком продавця, банк може бути не тільки
продавцем, але й покупцем. В цьому випадку диктатором є вже не
банк, а потенційний вкладник. Банки ж змушені конкурувати за
залуення вкладників.

Із сказаного можна зробити висновок, що вже на даний час, в
крайньому разі, один сектор українського банківського ринку — ринок
тимчасових прав на залучені кредитні ресурси — можна охарактеризувати
як конкурентний, причому банківська конкуренція тут виступає у
формі конкуренції покупців. Таким чином, розробка проблем банківської
конкуренції і банківського маркетингу і для українських банкірів
стає не тільки теоретичною, але й практичною.

б) внутрігалузева і міжгалузева конкуренція

В залежності від галузевої приналежності суб’єктів конкуренції
прийнято розрізняти внутрігалузеву і міжгалузеву конкуренцію.

Внутрігалузева конкуренція — це конкуренція між фірмами однієї
галузі, що випускають аналогічні товари, які задовільняють одну і ту
потребу, але є різниця в ціні, в якості, асортименті. Міжгалузева
конкуренція — це конкуренція між підприємствами різних галузей.

На перший погляд може здатися, що ця класифікація до банків не
належить, але будь-яка банківська конкуренція носить внутрігалузевий
характер. Хоча це -лише видимість. Банківська справа — це не окрема
галузь, а сфера економіки, що включає в себе багато різноманітних
галузей.

Галузева структура банківської справи. З точки зору окремого
кредитного інституту банківські галузі виступають в якості ринків
збуту. Основні з них: ринок кредитів (галузь кредитування); ринок
депозитів (галузь ощадна справа, інвестиційне посередництво); ринок
послуг (галузі розрахунково-касове обслуговування, трасові операції,
інші послуги).

В свою чергу, переличені галузі можуть бути розділені на
підгалузі, причому, більшість кредитно-фінансових інститутів діє не в
одній, а декількох галузях чи підгалузях.

Внутрігалузева банківська конкуренція. На етапі розробки своєї
конкурентної стратегії кожен кредитний інститут має вирішити, чи
буде він спеціалізований, чи універсальний, зважити переваги і
недоліки альтернативних стратегічних рішень. Ствердження про
необхідність вибору може здатися дивною: адже в наші дні, здавалось
би, склалась уява про те, що універсальні банки при інших рівних
умовах володіють конкурентною перевагою, що полягає в можливості
розсіюванні ризику на широкий асортимент товарів, що реалізується.
Отже, при наявності достатніх фінансових ресурсів, рішення повинно
прийматись однозначно на користь універсалізації. В певній мірі, це
правильно, однак, керівнику банку не треба забувати, що і
універсальний банк може володіти стратегічними недоліками, зокрема, з
точки зору інтенсивності внутрігалузевої конкуренції.

Універсальні банки демонструють найбільшу ступінь
деверсифікації. Їх можна охарактеризувати навіть не як
багатогалузеві, а як “всегалузеві” підприємства, конкуруючі з усіма
учасниками банківського ринку. В результаті вони відчувають
максимальний тиск внутрігалузевої конкуренції.

Спеціалізовані банки діють в меншій кількості галузей і
конкурують, крім універсальних банків, тільки з банками і небанками,
що мають аналогічну спеціалізацію. Те ж саме відноситься і до
небанківських організацій, що поринають часто тільки в одну
банківську галузь чи навіть в ринкову нішу. В залежності від
параметрів спеціалізації інтенсивність внутрігалузевої конкуренції
знижується чи підвищується, на відміну від універсальних банків.

Більш наочний склад конкурентів в середині окремих галузей і
підгалузей можна відобразити в таблиці (див. табл. № 1 ).

Внутрігалузева конкуренція в економіці може існувати в двох
основних формах: предметна і видова конкуренція.

Предметна конкуренція виникає між фірмами, що випускають
ідентичні товари, які відрізняються по якості. Ця ситуація характерна
для більшості галузей по випуску споживчих товарів.

Видова конкуренція здійснюється між підприємствами, що
випускають товари одного виду (тобто призначені для однієї і тієї
ж цілі), але розрізняються по якимось суттєво важливим параметрам.
Приклад: автомобілі одного класу із двигунами різної потужності.

Для банківської справи цей поділ також використовують, хоча і
з певними обмеженями.

Предметна банківська конкуренція можлива в наданні послуг, так
званого, масового асортименту, що є в основі стандартизованими,
однорідними. Так, на даний час, практично всі комерційні банки
приймають від населення вклади до запитання, ощадні, строкові вклади
і т. д. Ці стандаризовані послуги в різних банках мають тільки
цінові відмінності (різна величина процентної ставки).

Однак, далеко не всі банківські послуги є стандартизовані.
Багато з них носать індивідуальний характер, орієнтовані на вирішення
фінансових проблем конкретного клієнта. Класичний приклад — це
кредитування підприємства, де в кожному випадку умови визначаються
кредитним договором. Тут проявляється видова конкуренція.

Більш того, з розвитком банківської справи і економіки в
цілому, навіть послуги масового асортименту можуть втратити свою
однорідність. Так, одинакові послуги, що надаються різними банками,
нерідко набувають в очах користувачів цих послуг відмінні риси,
пов’язані зі сформованим іміджем банку. Природно, при інших різних
умовах вкладник піде в той банк, який здається йому більш
солідним, більш надійним і т. д.

Таким чином, внутрігалузева конкуренція в банківській справі
існує в основному в формі видової конкуренції. З точки зору
складання конкурентної стратегії це означає, що розробка нових
асортиментих одиниць в рамках існуючого виду ще не забезпечують
конкурентні переваги, якщо вона не підкріплюється методами по
формуванню споживацьких переваг.

Міжгалузева банківська конкуренція. Якщо внутрігалузева
конкуренція в банківській справі здійснюється між діючими в тій чи
іншій банківській галузі інститутами, то міжгалузева конкуренція
розвертається між суб’єктами, інтереси яких раніше не
перехрещувались.

Міжгалузева конкуренція в економіці може здійснюватись в
формах конкуренції за допомогою переливу капіталу чи функціональної
конкуреції (конкуренція субститутів).

Конкуренція методом переливу капіталу виникає при зміні
підприємством профілю своєї діяльності чи його диверсифікації. Вона
викликається відмінностями кон’юктури і норми прибутку в різних
галузях. Однак на практиці для переливу капіталу існують перешкоди,
які в економічній літературі отримали назву вхідних і вихідних
бар’єрів.

Вхідні бар’єри — це перешкоди для поникнення на ринок нових
конкурентів. До них відносяться: економія в масштабах виробництва,
диференціація продукта, потребність в значному капіталі, високі
затрати по переорієнтації споживачів, недоступність каналів збуту,
обмеженість доступу до джерел ресурсів, відсутність земельних
ділянок, високий рівень використовуваних в галузі технологій,
наявність у діючих в галузях підприємств виключного права займатись
даним видом діяльності, патентний захист інновацій, ліцензовані
обмеження, недостатність досвіду, протидія існуючих фірм і інше.

Вихідні бар’єри — це перешкоди для спроб фірми, діючої на
ринку, піти з нього. Це можуть бути: необхідність списання крупних
інвестицій, великі затрати по конверсії виробництва, небажання
втратити свій імідж, честолюбивість менеджерів, протидія правління чи
профсоюзів, протести постачальників, клієнтури і ділерів та інше. Чим
вищі вхідні і вихідні бар’єри, тим менша загроза проникнення в
галузь нових конкурентів.

Функціональна конкуренція, на відміну від цього, не передбачає
переходу в іншу галузь. Вона базується на тому факті, що зовсім
різні товари, що випусккаються підприємствами різних галузей, можуть
виконувати для споживача однакові функції і виступати в якості
взаємозамінних товарів (товарів-субститутів). Так, конкурентом
виробникаковзанів може бути і виробник лиж, в тій мірі, в якій для
споживання два вида зимового спорту є взаємозамінними. Також
взаємозамінними є, наприклад,більшість продуктів харчування. Наявність
субститутів різко розкривають границі ринку і веде до загострення
міжгалузевої конкуренції, тому при розробці конкурентної стратегії
найбільш привабливі для підприємця є також галузі, продукції яких
не мають хороших чи близьких замінників.

Для банківської справи явно домінінуючим видом міжгалузевої
конкуренції є перелив капіталу. Він виникає при проникненні новачків
на споконвічно банківські ринки, а також при спробі банків
завоювати собі місце в нових для них галузях.

Що ж являють собою вхідні і вихідні бар’єри в банківській
справі ? Насамперед необхідно відзначити, що важливою особливістю
вхідних бар’єрів в банківських галузях є відсутність платіжного
захисту нововведень. В з’язку з цим буть-яка фінансова інновація,
буть-яка нова банківська послуга, впроваджена одним кредитним
інститутом, може бути на протязі короткого часу відтворена його
конкурентами. Це посилює інтенсивність конкуренції. При цьому, якщо
інтенсивність внутрішньогалузевої конкуренції для окремого інституту
залежить, як ми бачили раніше, від ступені цого універсалізації (чи
спеціалізації), то міжгалузева конкуренція тим інтенсивніша, чим більш
приваблива з точки зору рентабельності і перспектив розвитку є та
чи інша банківська галузь, чи підгалузь.

Крім того, для комерційних банків не існує проблеми
недоступності каналів збуту, так як виробництво і збут банківських
послуг співпадають в часі і можуть бути локалізовані в приміщені
банківського відділу. До найбільш загальних банківських бар’єрів
відносяться:

— правові обмеження банківської діяльності. Ці обмеження служать
захистом інтересів кредиторів і власників; вони повинні ускладнити
віх на ринок явно слабим банкам і тим самим не допустити того,
щоб конкуренція набула рушійний характер. З цією метою
встановлюється мінімальний розмір статутуного капітау, ліцензується
банківська діяльність операцій з іноземними валютами і цінними
паперами;

— обмеженість доступу до джерел кредитних ресурсів. Мабуть, в
нашій країні цей бар’єр є найбільш вагомою перешкодою для входу
на ринок банківського кредитування. В багатьох районах України
багаточисельна клієнтура має стійкі з’язки з банками, створеними на
базі бувших державних спеціалізованих банків, і, як правило, не дуже
мобільна у відношенні зміни банку. В результаті знову створювальні
банки можуть розраховувати в основному лише на засоби дрібних і
середніх підприємств “нової хвилі” і населення. Результатом даних
обставин є, зокрема, тенденція створення, так званих, кишенькових
банків, міцно прив’язаних до певного великого підприємства чи групи
підприємств;

— диференціація банківського продукту. Вона передбачає
індивідуалізацію банківських послуг, надання їм характеристик, що
відрізняють їх від аналогічних послуг інших банків. В результаті, як
вже відзначалось, однотипні послуги, навіть у випадку повної
ідентичності по якості і ціні, несприймається споживачами як
досконалі субститути. Це приводить до формування стійких купівельних
переваг і ускладнює вхід на ринок новим, нікому невідомим кредитним
інститутам;

— високі витрати по переорієнтації споживачів. Цей бар’єр
безпосередньо зв’язаний з попередніми. В зв’язку з наявністю
створених споживацьких переваг новичок на банківському ринку стає
перед необхідністю значних витрат на рекламу і інші міроприємства
по створенню власного сприятливого іміджу.

Вихідні бар’єри в банківській справі не мають такого
значення, як в промисловості, так як проникнення кредитних інститутів
на нові ринки звичайно не зв’язані з їх виходом з старих
ринків, а здійснюються в рамках диверсифікації банківського
асортименту.

Такі особливості конкуренції за допомогою переливу капіталу на
банківських ринках.

Щодо міжгалузевої функціональної конкуренції, то в банківській
справі вона по суті не зустрічається. Звичайно, окремі банківські
послуги можуть бути субститутами один одного. Наприклад, замінником
винесення грошових засобів на терміновий вклад може бути віддача
банку поручення вкласти їх цінні папери чи дорогоцінні метали у
вигляді монет, чи злитків і т. д. Але ця замінність має значення
не так для міжгалузевої конкуренції, як для внутрігалузевої, так як
у більшості випадків пропозиція цих послуг-замінників
сконцентровується в одних руках (по суті, функціональний характер
має видова банківська конкуренція). Знайти ж зовнішні, небанківські
субститути для банківських послуг є проблематичним.

Проаналізуєм можливі замінники банківських послуг по окремим
галузям. Альтернативним джерелом фінансування для підприємства замість
кредита можуть бути кошти державного бюджету чи власні кошти.
Однак, на кошти державного бюджету розраховувати можна лише в
деяких випадках, а мати власні оборотні кошти в об’ємі, що повністю
покривають всі виробничі витрати, нераціонально, так як це
сповільнить їх оборотність і негативно відоб’ється на
рентабельності.

Замість зберігання грошей на рахунку в банку можна тримати
їх готівкою в касі підприємства, а для приватної особи — дома. Але
це, перш за все, небезпечно, а по-друге, веде до виникнення
додаткових витрат в розмірі неотриманого банківського проценту.

Нагромаджений грошовий капітал можна використати як для
фінансових інвестицій (вкладення в підприємницьку діяльність). Однак,
реальні інвестиції доступні і прийнятливі не для всіх, вони
передбачають готовність йти на значний ризик і певний рівень
підприємницьких можливостей.

Замість використання безготівкових розрахунків теотетично можна
розрахуватись готівковими. Але якщо між приватними особами така
форма розрахунків ще допустима, то для підприємств вона виключена.

Управляти своїм майном також, впринципі, можна самостійно,
грошові засоби і цінности зберігати у власному сейфі, а якщо ми
не користуємся ніякими банківськими послугами, то і необхідність в
консультуванні не існує. Однак це, як і попередні варіанти, означає
не заміну банківських послуг, а відмова від них.

Таким чином, банківські послуги не мають конкурентних
замінників, що підвищує привабливість банківської сфери для
підприємництва. Тим не менше, думається, при розробці конкурентної
стратегії на ринку банківських послуг для населення, українським
банкірам необхідно враховувати і наявність названих квазізамінників,
бо в нашій країні поки ще недостатньо привикли до використання
банківських послуг. Комерційним банкам належить сформувати попит на
них, зробити їх насправді дезамінними, як це вже стало нормою в
різних країнах.

в) цінова і нецінова конкуренція

В залежності від використовуваних методів конкуренції
розрізняють: цінову і нецінову конкуренцію.

Цінова конкуренція здійснюється шляхом заміни (як правило,
зниження) цін. Нецінова конкуренція основана на покращенні якісних
характеристик товару (надійність, довговічність, безпечність, корисний
ефект, затрати споживання, зовнішній вигляд, сервісне обслуговування і
інше) і проведенні ціленаправленої політики диференціацій продукту
(включаючи рекламу і міри по стимулюванню збуту).

Маніпулювання цінами — самий старий метод конкуренції і самий
простий з точки зору технічного виконання. Однак і тут є нюанси.
Цінова конкуренція в економіці може бути відкритою (прямою) і
закритою.

При відкритій ціновій конкуренції фірми повідомляють споживачів
про зниження цін на свої товари. При скритій ціновій конкуренції
фірми випускають новий товар з вагомо покращеними споживацькими
властивостями, а ціну підвищують непропорційно мало.

Особливістю нецінової конкуренції в банківському секторі
економіки є відсутність чіткого взаємозв’язку поєднання споживацької
вартості товару (банківської послуги) і його ціни. В зв’язку з цим
межа між відкритою і закритою ціновою конкуренцією розпливчата, а
рамки, в яких банк має можливість значного маневрування процентними
ставками, рівнем комісійних винагород і тарифів на послуги, досить
таки розтяжні. Крім того, і купівля банківських послуг, особливо якщо
вони є постійними клієнтами банку, можуть в процесі переговорів
внлинути на ціну, добиваючись значних скидок.

Однак цінова конкуренція має певні межі. Більше того , по
оцінкам зарубіжних економістів, в банківській справі, як ні в якій
іншій сфері економіки, діють внутрішні і зовнішні сили, що служать
можливостям цінової конкуренції.

По-перше, процентні ставки можуть знаходитись під впливом
держави — як прямому обмеженню (через встановлення мінімальних і
максимальних ставок, фіксованих ставок подотаційних державних пільгових
кредитів певним категоріям позичальників, граничної маржі по
позичкам за рахунок кредитів центрального банку і інше) так і
непрямому регулюванню (наприклад, за допомогою заходів облікової
політики, змінами ставок по рефінансуванню, тобто по кредитах
комерційним банкам, наданим центральним банкам).

Необхідність державного регулювання банківської конкуренції
викликана особливим положенням кредитних інститутів в економіці, що
дозволяє суттєво впливати на результати її функціонування, а також
сильною залежністю діяльності банків від психологічних факторів, від
дорір’я клієнтів. Конкуренція — це немалий ризик, і існує небезпека
того, що втрата довір’я до окремих кредитних установ, що не в
стані виконувати свої зобов’- язання перед клієнтами, може
розповсюдитись на систему вцілому. Американські економісти назвали це
“феноменом системного ризику”. А втрата довір’я до кредитних
інститутів може нанести економіці великі збитки.

По-друге, обмеженість цінової конкуренції в банківській справі
становить те, що існує межа процента, нижче якого банк вже не буде
отримувати прибуток. Це можуть собі дозволити не всі і не завжди.
Тому сучасні західні банки прагнуть не конкурувати в області цін
на банківські послуги, добиваючись збереження високих тарифів і
процентних ставок. Конкуренція все більше приймає неціновий характер.

Нецінова конкуренція пов’язана насамперед зі змінами в якості
послуг. Тому перед зарубіжними вченими і практиками в області
банківської справи встала проблема визначення критеріїв якості
банківського продукту, і в даний час вже є визначені підходи до
її рішення. Так, спеціалісти міської ощадної каси Кельна розробили
кретерії якості з двох позицій: З точки зору клієнта і з точки
зору банку.

З точки зору клієнта критеріями якості банківського
обслуговування є швидкість обслуговування, термінові здійснення
операцій, наявність помилок і неточностей, години роботи банку, якість
консультування (глубина, активний чи пасивний характер), особиста
сторона відносин з банком і інше. Рівень якості банківських послуг
клієнт порівнює з цінами.

Для самого банку якісний рівень роботи визначають: швидкість
внутрішніх робочих процесів, рівень витрат на виправлення помилок,
ефективність робочих процесів, рівень мотивації робітників,
продуктивність праці, ступень кредитного ризику і інше, співідношення
з рівнем затрат по наданню банківських послуг. Очевидно, що в своїй
діяльності банк повинен враховувати дві групи критеріїв.

Крім загальної орієнтації на покращення якості обслуговування,
банками за кордоном широко використовується диференціація якості
однотипових послуг в залежності від ціни (звичайні і ексклюзивні
рахунки), цільової клієнтури (масові і індивідуальні послуги), каналів
збуту (послуги, що виконуються за допомогою банківських автоматів, в
відділенні банку, в консультаційному центрі) і т. д. Своє
продовження всі міри по управлінню якості знаходять в активній
рекмамній діяльності банку.

Таким чином, на сучасному етапі проходить поступова зміна
акцентів банківської конкуренції на користь нецінової конкуренції.

г) досконала і недосконала конкуренція

В залежності від ступені монополізації ринку і залежної від
цього свободи конкуренції розрізняють досконалу і недосконалу
конкуренції.

Досконала конкуренція — це нічим не обмежена конкуренція, що
сколадається в умовах, коли на ринку діє дуже велика кількість
дрібних фірм, що продають ідентичні (стандартизовані, однорідні)
товари, що знаходяться з точки зору конкуренції в рівних умовах і
конкуруючих переважно ціновими методами.

Недосконало конкуренція — це конкуренція, обмежена внаслідок
того, що один чи декілька суб’єктів ринкових відносин займають
пануючи положення на ринку і ним самим стає немов поза
конкуренцією, іншими словами умови конкуренції нерівні.

В реальному житті недосконала конкуренція зустрічається
частіше, ніж досконала. Не становить виключення і банківська справа.
Прийнято розрізняти три різновиди ринкових структур, що
характеризуються недосконалою конкуренцією: монополістична конкуренція,
олігополія і чиста монополія.

Монополістична конкуренція — це конкуренція між великою кількістю
продавців і диференційованої продукції, кожен з яких займає
квазімонопольне становище в окремому ринковому секторі (сегменті) і
складає основну увагу неціновій конкуренції. Специфічне
квазімонопольне становище конкурентів обумовлено тут сформованим
споживацьким перевагам і виключнім правом фірми на свою торгову
марку. Наприклад, фірма “Адідас” не виступає абсолютним монополістом
на марку “Адідас”, що приносить фірмі неаби-які прибутки.

Олігополія виникає в умовах, коли на галузевому ринку діє
відносно невелика кількість продавців (але не один), що мають
можливість узгодження своєї ринкової політики. Товари що продаються,
можуть бути як однорідними (однорідна олігополія), так і
диференційовані (диференційована олігополія), при цьому в першому
випадку переважає цінова, а в другому нецінова конкуренція.

Чиста монополія означає, що в галузі є тільки один продавець,
який повністю контролює об’єм пропозицій і ціну товару, не маючою
близьких субститутів. Конкуренція тут відсутня. Така ситуація
спостерігалась в нашій країні на протязі багатьох десятиліть. Хоча
формально банків завжди було декілька, але , по-перше, всі вони були
державними; по-друге, сфери їх діяльності були поділені по галузевим
ознакам; по-третє, вони володіли виключним правом на певні види
діяльності (державна монополія банківської справи, державна валютна
монополія).

В сучасних умовах банківські ринки нашої країни, як, і захудні,
прагнуть до моделі диференційованої олігополії. Варто відмітити, що,
на думку зарубіжних спеціалістів, така ринкова структура є найкращою
з точки зору здорової конкуренції.

Розділ III. Конкуренція між комерційними банками на міжнародному рівні

3.1. Структура власності і необхідність конкуренції між банками

На початковому етапі реформування банківської системи необхідно
вирішити проблему дозволу на комунальну власність у банківській
справі, визначити частку кооперативної власності та дрібних
акціонерів. Високі вкладення в статутні фонди крупних юридичних
осіб, що в масовому порядку призводить до зв'язаного кредитування
та до підвищення ризиків, по суті, роблять такі банки
«киленьковими». Дуже незначна кількість банків перебуває в іноземній
або суспільній власності.
Уніфікація структури власності повинна бути реалізована у
вигляді заходів, що сприятимуть подальшим змінам у власності на
банки, а саме у створенні:
а) прямої державної власності на порівняно невеликі банківські
інститути, що виконують спеціалізовані завдання;
б) комунальної власноскі в банківській справі, тобто розширенню
можливості місцевих органів влади мати частку власності в статутних
фондах банків, а також комунальних кредитних інститутів;
в)умов щодо розширення частки кооперативної власності
заснуванні кредитних інститутів.
Банківська система України дуже монополізована, тому посилення
конкуренції в банкіському секторі України повинно пивести до
зменшення розриву між депозитними та позичковими ставками, поліпшення
якості всіх банківських послуг. Аби посилити конкуренцію, необхідно:

а) збільшити мінімальний розмір статутного капіталу існуючих
банків. Різке підвищення розміру статутного капіталу, приведе до
того, що банкам доведеться залучати новий капітал або зливатися.Цю
проблему доцільніше вирішувати шляхом ліцензування банківських
операцій залежно від розміру статутного капіталу;

б) запровадити антимонопольні закони щодо банківської діяльності
на більш віддалену перспективу;

в) сприяти процесу реструктиризації банків, у результаті якої
великі банки можуть подрібнюватись, а невеликі і середні —
зливатися.

Якщо меншим банкам, що виникнуть у результаті цього процесу,
доведеться надалі злитися з одним або кількома іншими комерційними
банками, то відповідне поєднання активів, філіалів та досліду могло
б привести до створення потужних та надзвичайно
конкурентноспроможних банків.

Негайно слід розв'язати такі проблеми:

— знизитиподатковий прес на банківську систему для забезпечення
зростання банківського капіталу відповідно до фінансово-кредитних
потреб економіки;

— створити в державі систему підтримки банківських інвестицій
і, зокрема, звільнити від оподаткування прибуток, який одержують банки
від надання довгострокових кредитів;

— розробити механізм викупу будівель, де розміщенні комерційні
банки, для забезпечення нормального функціонування цих банків,
створення умов для інвестування банківського прибутку, використання
цих будівель як гарантії та застави;

— запровадити пільгове оподаткування коштів комерційних банків,
що спрямовуються на будівництво, обладнання грошових сховищ,розвиток
матеріально-технічної бази;

— звільнити від оподаткування кошти, які комерційні банки
направляють на створення страхових та резервних фондів для покриття
кредитних та дипозитних ризиків;

— дозволити банкам самим визначати частку своєї участі в
господарській діяльності і, не виходячи за рамки Державної програми
заохочення інвестицій, визначити об'єкти інвестицій та умови
спільної господарської діяльності на взаємовигідних умовах.

Це дасть змогу збільшити обсяги кредитних ресурсів і
спрямувати їх на національну економіку, поліпшити оснащення
комерційних банків, зацікавити їх в інвестуванні коштів.

3.2. Посилення конкуренції на кредитному ринку

Лібералізація і дерегулювання банківського законодавства в
розвинутих країнах в останні десятиріччя сприяли загостренню
конкурентної боротьби як в середині окремих фінансових інститутів,
так і між ними. Це проявилося в тому, що в середині комерційних
банків відбулось швидке перетворення так званих “оптових” банків що
були зорієнтовані на операції з підприємцями і багатими
клієнтами, в “роздрібні” фінансово-кредитні інститути. Метою останніх
стало залучення якомога бильш широкої клієнтури з представників
середнього класу і навіть незаможних громадян для акумуляції їх
заощаджень і надання іпотечних і споживацьких позик.
Разом з тим загострилась конкуренція серед банківських
закладів в кредитній сфері. Раніше вже зазначалось, що в ній все
активніше почали діяти страхові компанії, пенсійні фонди тощо, які
стали займатись традиційними банківськими операціями — прийомом
вклавів, грошовими розрахунками, веденям поточних рахунків, кредитними
картками, кредитуванням підприємницьких структур. Зазночимо, що
скасування верхньої межі процентної ставки по депозитах, яка була
встановлена в США в 1934 році, сприяло поліпшенню позицій
комерційних банків у проведені пасивних і активних операцій.
Посилення конкуренції на фінансово-кредитному ринку проявилося
в тому, що на ньому значно зросла роль крупних небанківських
корпорацій, які по роду своєї діяльності не входили раніше в
грошово-банківську інфраструктуру. Йдеться про те, що могутні
промислові компанії і корпорації — “Форд мотор компані”, “IBM”,
“BOEING” тощо почали створювати фінансові конгломерати, освоюючи
невластиві їм кредитні й розрахункові операції. Для цього
організовувались або навіть купувались діючі фінансово-кредитні
заклади, які почали діяти на грошовому ринку і на ринку
довгострокових кредитів. Намагаючись не порушувати банківське
законодавство щодо проведення кредитних операцій різними суб’єктами,
вказані конгломерати виконують лише деякі банківські функції,
наприклад, здійснюють тільки активні операції. Такі нові фінасові
підрозділи одержали назву “небанківські банки”. Багато з них ввели
нові форми обслуговування для клієнтів, наприклад “рахунки управління
готівкою”. На цих рахунках при допомозі найновішої комп’ютерної
техніки й технології були об’єднані оплата чеків, операції з
кредитними картками, купівля-продаж цінних паперів тощо. Інші
небанківські корпорації спеціалізовані фінансово-кредитні заклади і
через їх підрозділи включаються в кредитний ринок, надаючи також
послуги по страхунанню, купівлі цінних паперів й нерухомості.

Формально не будучи банківськими закладами фінансові
конгломерати і спеціалізовані фінансові установи не лише вторгаються
в банківський бізнес, але й починають займатися такими операціями,
які законодавством США не дозволяються банкам. В цій країні за
останні роки спеціалізовані, в тому числі небанківські кредитні
заклади, й роздрібні торговці почали надавати клієнтам багато видів
фінансових послуг, які раніше були прерогативою лише комерційних
банків (кредитні, депозитні, розрахункові операції). Крім них, фінансові
конгломерати освоїли й надають споживачам такі послуги, якими не
можуть займатися банки США (страхування, операції з нерухомістю,
розміщення цінних паперів промислових компаній тощо).

Звуження сфери банківського обслуговування, поряд з посиленням
ролі небанківських (спеціальзованих) закладів привело до суттєвих
зрушень в фінансово-кредитній інфраструктурі, що були зумовлені як
зростанням нестійкості кредитних ринків, так і зміною традиційних
методів і форм залучення коштів і надання їх у вигляді позик
підприємницьким структурам та населенню. Посилилась і необхіднісь
пошуку комерційними банками нових форм управління своїх операцій з
метою підвищення їх прибутковості. Стійка нестабільність ринків
капіталу викликалась, насамперед, економічними труднощами й
ускладненнями розвитку, які були характерні в 70-80 роках для всіх
розвинутих країн. Основними їх проявами були (в деяких і
залишаються) спади виробництва, інфляція, зростання зовнішньої
заборгованості, криза платіжних балансів.

Співпадання в часі цих та інших негативних факторів в
розвитку економіки країн Заходу привело до різких коливань
процентних ставок на кредитних ринках. Наприклад, в США ставка по
ділових позиках (“прайм райт”), які характеризують попит на кредитні
ресурси, піднялись на початку 80-их років до 20 % річних. Це,
звичайно, привело до підвищення процентних ставок і на інші
кредити. Однак,m вже в середині 80-их років “прайм райт” знизився
до 7,5 %,піднявшись до 10 % в кінці 1990 року. Такі суттєві
коливання процентних ставок на протязі короткого періоду не могли
викликати у інвесторів бажання купувати довгострокові зобов’язання і
стимулювати банки надати кредитні ресурси на довгі строки. У
клієнтів посилилась невпевненість в пибутковості вкладень, страх їх
втратити внаслідок знецінення твердопроцентних цінних паперів. В цих
умовах особливого значення набуває кваліфікація банківських
менеджерів по фінансах, їх вміння застосовувати гнучкі форми
акумуляції тимчасово вільних коштів у всіх юридичних та фізичних
осіб та надання їх клієнтам або інвестування в ті чи інші
проекти.

Характерною особливістю останніх років було розширення
практикипрямого виходу могутніх промислових корпорацій на ринку
кредитних ресурсів, без звернення до фінансових посередників. Такі
корпорації почали пропонувати на подаж короткострокові незабезпечені
зобов’язання (комерційні папери), надавати позичкові кошти сезонним
споживачам.

Все більшого розвитку в останні роки набуває практика заміни
традиційних форм банківського кредиту випуском на фондовий ринок
цінних паперів. Цей процес одержав назву “сек’юритизація”, від
англійського слова “сек’юритиз” — цінні папери. Зміст його полягає в
об’єднанні банками у все зростаючих масштабах заставних зобов’язань
клієнтів під нерухомість, дрібних позик і випуску під них цінних
паперів. Виплата процентів по них і остаточне погашення відбулось
із коштів, що поступали в ліквідацію заборгованості по позиках, які
були забезпеченнями випуску цінних паперів. Використовуючи ці
операції, банки почали скорочувати обсяги неліквідних активів
(іпотек, контрактів по кредитах населенню тощо) і тим самим
перекладати ризук неповернення позик на покупців цінних паперів. Це
дозволило банкам поліпшити свої фінансові показники, скоротивши в
балансі величину ризикових активів. Разом з тим, трансформуючи
позики і підводячи під них забезпечення у вигляді цінних паперів,
які продаються на фондовому ринку, банк обмежує свої можливості
одержання доходу по кредитах, що негативно впливає на їх
прибутковість і вимагає нових менеджерських рішень щодо розрахунків
ефективності тих чи інших варіантів активних і пасивних операцій.

3.3. Банки України в перехідний період

Обов'язкові передумови реформування банківської сфери в
перехідний період — це подолання інфляції та скорочення дефіциту
деравного бюджету. Головною стратегічною метою грошово-кредитної
політики є забезпечення монетарної стабільності (місячні темпи
інфляції — 1-2 %). Отже, монетарна і фінансова стабілізація, зниження
темпів інфляції повинні створити умови для зростання інвестицій,
відновлення і пожвавлення виробництва.
Принципам розвитку банківської справи повинні відповідати види
банків та їхні основні функції.
За видами банки розподіляються на:
а) центральний (Національний банк);
б) комерційні, а саме
— інвестиційні;
— ощадні;
— спеціального призначення (іпотечні, зовнішньо-торговельні,
страхові, земельні, пенсійні).
У поєднанні всі види банків мають становити кредитну систему,
і гарантом успіху її діяльності повинні стати чесність, безпека,
пофесіоналізм. Кредитна система повинна базуватися на конкуренції між
різними видами банків та інших кредитних установ, так і між
банками одного виду, що позитивно впливатиме на кредитне і
розрахункове обслуговування суб'єктів господарювання.
До основних функцій банківської системи можна віднести:
— регулювання грошового обігу;
— кредитування підприємств, державних органів, приватних осіб та
операції з цінними паперами;
— залучення тимчасово вільних грошових коштів, нагромаджень і
перетворення їх у позичковий капітал;
— здійснення грошових розрахунків та платежів у господарстві;
— консультації і надання економічної та фінансової інформації.
Банківська система України повинна обслуговувати процес реформ:
— диверсифікацію власності (приватизацію, утворення незалежного
приватного сектора);
— демонополізацію;
— утворення нових ринків (цінних паперів, землі, основних фондів,
страхових послуг, науково-технічної продукції та інформації тощо);
— пожвавлення процесу залучення іноземних інвестицій в Україні
через фінансових посередників (товарних і фондових бірж, мережі
інвестиційних компаній та фондів, комерційних банків);
— технічну, технологічну і виборчу перебувову господарства,
конверсію і скорочення військових витрат;
— посилення відкритості економіки, її інтеграції в світорі
господатські зв'язки.
Реформована банківська система повинна бути заснована на
розширенні форм власності у фінансовому секторі, можливості видів
кредитних установ, створення механізму представництва, задоволенні
інтересів усіх верств населення і потреб національної економіки.

Як організувати реформування ?

Реформування банківської системи — це державна економічна
політика, спрямована на створення засад для довгострокових перспектив
зростання життєвого рівня населення, реального виробництва, високої
зайнятості, стабільності цін та стабільного валютного курсу
національної валюти.
Реформування та розвиток банківської системи в Україні
повинно відбуватись за такими напрямками:
по-перше, треба вдосконалити вже існуючу банківську систему,
пристосувавши її до вирішення вимог сьогодення;
по-друге, слід забезпечити реформування фінансових ринків і
мережі банківських установ паралельно з реформуванням економіки
України і відповідно до виникаючих потреб фінансово-кредитного
забезпечення ринкової економіки.
Головна мета реформування банківської системи в Україні —
створення мережі банків і кредитних установ, які перебували б під
банківським наглядом і мали довіру суспільства.
Удосконалювати діяльність банківської системи треба за такими
напрямами:
1. Вивчити і законодавчо затвердити поняття «банк» і
«небанківська фінансово-кредитна установа».
При цьому під поняттям «банк» повинна розумітися установа, яка
створена для залучення грошщових коштів і розміщення їх від свого
імені на умовах повернення, платності і терміновості. Основне
завдання комерційного банку — здійснювати посередництво в переміщені
грошових коштів від кредиторів до позичальників.
Поняття «банк» повинно відповідати таким вимогам щодо
необхідності:
— мати загальну ліцензію на діяльність банку;
— мати встановлений нормативами розмір статутного капіталу;
— здійснювати набір суто банківських операцій
(депозитні,розрахункові та кредитні);
— перебувати під наглядом Національного банку України;
— дотримуватися встановлених економічних нормативів діяльності
комерційних банків (щодо ліквідності, активів банку, достатності капіталу
та інше).
Понняття «небанківська фінансово-кредитна установа» повинно
включати підприємства, що здійснюють такі основні види діяльності:
— отримання процентів від власних акцій;
— придбання грошових вимог до сплати;
— укладення лізингових контрактів;
— випуск або управління кредитними картками та дорожніми
чеками;
— продаж зарубізних платіжних засобів (операцій з іноземними
банкнотами та монетами);
— продаж цінних паперів, ф'ючерсних контрактів тощо;
— участь у випуску цінних паперів та обслуговування їхнього
обігу;
— надання консультацій підприємствам щодо структури їхнього
капіталу, виробничої стратегії та пов'язаних з цим питань, послуг на
випадок злиття котпорацій або поглинання однієї компанії іншою.
За світовою практикою до небанківських установ належать:
інвестиційні фонди, страхові та трастові компанії, брокерські,
ділерські фірми тощо. Відрізняються вони від банків тим, що
здійснюють діяльність на фінансовому ринку не випускаючи власних
боргових зобов'язань, а лише власні акції. Всі ризики, пов'язані зі
зміною вартості активів і пасивів, вони розподіляються серед
акціонерів.
2. Комерційні банки повинні бути класифіковані за такими
ознаками:
— за формами власності (колективні, приватні, змішаної форми
власності, іноземні);
— за способом формування статутного капіталу (акціонерні,
пайові, бюджетні, відкритого типу, закритого типу);
— за належністю капіталу банку (українські, іноземні, сільні за
участю іноземного капіталу);
— за видами здійснених операцій (універсальні, спеціалізовані);
— за територією діяльності (регіональні, міжрегіональні,
закордонні);

— за галузевою ознакою (галузеві, міжгалузеві);
— за розміром статутного капіталу (великі, середні, малі).
3. На вибір моделі комерційного банку повинні впливати
характерні причини:
— діяльність на нових ринках (цінних паперів, землі,
нерухомості, майна та інше);
— тісні зв'язки банку з підприємствами;
— збереження в умовах інфляції активів банку від знецінення;
— створення умов для довгострокових інвестицій та структурої
перебудови економіки;
— можливість конверсії частини безнадійної заборгованості
державних підприємств в акції або інші цінні папери (при
перетворенні держпідприємств в акціонерні товариства).
4. Впровадження вексельного обігу передбачає функціонування
механізму банкрутства підприємств, що неодмінно загострить проблему
«ненадійних боргів» та шляхів її вирішення. В цьому випадку банки,
які тримають «ненадійні борги», можуть стати законними співвласниками
підприємств, що підпадуть під механізм банкрутства. З цією метою
необхідно внести відповідні зміни до законодавства щодо реформи
активів комерційних банків, тобто передбачити можливість «зрощення»
фінансового та промислового капіталу й утворення на цій основі
конкурентно спроможного національного капіталу. Внаслідок цього будуть
створені умови для переплетення банків із господатськими
структурами, з одного боку, як засновників та акціонерів комерційних
банків, а з іншого — банки стануть акціонерами підприємств. Лише за
таких умов, притаманних ринковій економіці, комерційні банки будуть
зацікавлені в процвітанні підприємств. І тут як позитивне слід
відзначити утворення фінансово-промислових груп.

У центрі уваги — комерційні банки.

Враховуючи недостатню насиченість банківської мережі (порівняно
з економічно розвинутими країнами), з одного боку, а з другого —
низьку ефективність діяльності окремих існуючих банків, необхідні
такі зрушення:
1. Лікідація «монобанківської» структури: один банк або його
філія — один адміністративно-територіальний район.
2. Сворення ядра системи комерційних банків — групи банків, що
мають розгалужену мережу філій, поринні бути добре регульваними,
створюючи атмосферу надійності в банківському секторі.
3. Розширення ринків кредитних ресурсів для комерційних банків.
Для цього необхідні:
— залучення комерційних банків до нерозподілу кредитних
ресурсів між галузями і підприємствами всіх форм власності
відповідно до цілей та стратегії економічних реформ України;
— розширення функцій комерційних банків у сфері операції із
цінними паперами та довірчими операціями, що спростиь і пискорить
процеси приватизації.
4. Комерційні банки слід реформувати за такими напрямами:
— переведення частини діючих слабких банків до розряду
фінансових компаній чи приєднання їх до сильніших банків;
— вивдення сильних банків на міжнародні фінансово-кредитні
ринки;
— створення фінансових компаній, відокремлення банків від
небанківських кредитних інститутів;
— запровадження видачі ліцензій на окремі банківські операції;
— сприяння комерційним банкам щодо створення спілок, асоціацій
та інших об'єднань для координації своєї діяльності і захисту
власних інтересів.
5. Вдосконалити діяльність колишніх державних банків доцільно,
створивши рівні порівняно з іншими комерційними банками умови для
банківської конкуренції.
6. Налагодити чітке дотримання жорстких банківсьних «норм
безпеки» (надійності).
Переважна більшість західних банків дотримується консервативних
норм діяльності, а в банках пострадянських країн простежується
тенденція до ризикованих операцій. Такі операції в разі успіху
можуть принести високий прибуток, але можлива невдача загрожує
власне існуванню банку. Оскільки банки завжди повинні бути відносно
консервативними та уникнути ризикованих операцій (навіть якщо такі
операції обіцяють надзвичайно високі прибутки), то дотримання
жорстких банківських нормативів є дуже важливим фактором.
Паралельно з проведенням економічних реформ необхідно створити:
— універсальні комерційні банки;
— спеціалізовані комерційні банки;
— приватні банки;
— громадсько-правові кредитні установи, які надають споживчий
кредит і продають товари у розстрочку за безготівковою форми
розрахунку;
— інвестиційні комерційні банки, які займаються довгострововим
кредитуванням переважно приватних підприємств та підприємств, що
працюють на комерційній основі;
— іпотечні банки, які спеціалізуються на наданні довгострокових
позик під заставу нерухомості (землі та будівель) за рахунок
власних накопичень та іпгоречних облігацій і надання позічок із
погашенням у розстрочку;
— поштові та поштово-пенсійні банки;
— кредитні усанови промисловості для самодопомоги.

3.4. Поняття конкуренції на Україні

Ключовою ланкою реформ банківської системи повинно стати
створення конкурентного середовища, в якому функціонують комерційні
банки. Нині це — одне з найслабкіших ланок, яка дісталась у спадок
від галузевої побудови в плановій економіці. Питання про
універсалізацію чи спеціалізацію великих, колишніх п’яти державних
банків, потребує найретельнішого розгляду.
Не повинно бути адміністративних обмежень на кредитну
діяльнісь цих банків лише в їх колишніх галузях більша
диверсифікація портфелів активів допоможе стабілізувати їхні баланси,
змінити ситуацію: слабка галузь — слабкий банк. Це вплине і на
згладжування процесів у фінансовій системі, що залежить від процесів
(сезонних, виробничого циклу) в економіці. Слід відійти від системи:
одне підприємство — один банк , дозволивши підприємству мати
розрахунковий рахунок у кількох банках. Звичайно, такий захід має
дуже вразливе місце і повинен проводитися лише за наявності
хорошого нагляду. Основне питання, що дісталося у спадок від
колишнього СРСР, — розмежування готівкових та безготівкових грошей,
обумовлених, зокрема, існуванням окремих “кредитного” та “касового”
планів. Наслідком цього є існування і зараз Ощадбанку — домінуючого
банку, який працює із залученими коштами населення. Такому становищу
сприяли як історичні умови (наявність відповідної структури на всій
території країни та інші фактори), так і політика держави
(наприклад, обмеження на обсяги залучених коштів населення іншими
банками, державне страхування вкладів лише в Ощадбанку), а також
небажання чи економічна надоцільність інших банків працювати з
дрібними вкладниками. Нині депозити до запитання населення
розподілені так: Ощадбанк — 75 %, Промінвестбанк — 6 %, Агробанк — 12 %,
інші — 7 % ; термінові до року: Ощадбанк — 63 %, Промінвестбанк — 7 %,
Укрсоцбанк — 7 %, інші — 23 %; термінові подад рік : Ощадбанк — 22%,
Промінвестбанк та Агробанк — 22%, інші — 56 %. Структура депозитів
населення у всій банківській системі: до запитання — 47 %, термінових
до року — 40 %, термінових понад рік — 13 %1 . Із цифр видно
домінуюче становище Ощадбанку щодо залуцення коштів населення. Тому
тут можливі дві моделі розвитку Ощадбанку:

1. Ощадбанк залишається спеціалізованим банком по роботі з
коштами населення. В цьому випадку доцільно для посилення
конкуренції розукрупнити його, створивши на його базі ряд
спеціалізованих ощадних банків, і в системі державного страхування,
що склалася, використовувати залучені кошти в основному для
розміщення державних цінних паперів. Процес розукрупнення не
повинен іти за регіональним принципом. Інакше кожен регіон матиме
свого монополіста.
2. Ощадбанк наближається до моделі універсального комерційного
банку. Разом з тим, якнайбільше банків повинні мати можливість та
інтерес до участі в залучені коштів населення на конкурентній
основі. Тут також можливий варіант розукрупнення.
Обидва варіанти мають недоліки, тому реформа Ощадбанку потребує
ретельної підготовки.

Ще одна велика проблема (тут також необхідне реформування) —
зарегульованість в операціях із готівкою. Є багато обмежувальних
інструкцій, які треба переглянути чи відмінити взагалі.

Ті ж проблеми стоять і перед іншими спеціалізованими банками,
які практично є монополістами в сільського господарства, в
промисловості, комунальної сфери чи в операціях з іншими державами.

Для кожного із цих банків слід брати один із варіантів
розвитку, однак усі вони повинні передбачити посилення конкуренції в
банківській діяльності. Спеціалізація банків за галузевим принципом
неприпустима як і з точки зору конкуренції, так і з точки зору
якості портфеля активів.

Висновки

На основі проведеного аналізу можна зробити висновок про те,
що банківська конкуренція володіє цілим рядом специфічних рис, що
відрізняють її від конкуренції в промисловості чи в інших галузях
національної економіки і заслуговують окремого узагальнення. До
виявлених особливостей належать:

— конкуренція в банківському секторі економіки виникла пізніше,
ніж конуренція в промисловості, однак відрізняється різновидністю
форм і високою інтенсивністю;

— в якості конкурентів комерційних банків виступають не тільки
інші банки, але і банківські кредитно-фінансові інститути, а також
деякі нефінансові організації;

— конкурентний простір пердставлений багаточисельними банківськими
ринками, на одних із яких банки виступають як продавці, а на
інших — як покупці. При цьому в нашій країні на сьогоднішній день
найбільшу гостроту має конкуренція банків як покупців на ринку
кредитних ресурсів;

— внутрігалузева конкуренція носить переважно видовий характер,
що зв’язано з диференціацією банківського продукту;

— банківські послуги можуть взаємозамінювати один одного, але не
мають конкурентноздатних зовнішніх (небанківських) замінників, в
зв’язку з чим міжгалузева конкуренція здійснюється тільки завдяки
переливу капіталу;

— в банківській справі відсутній ряд вхідних бар’єрів,
характерним для багатьох інших галузей (зокрема, патентний захист),
що веде до відносно великої інтенсивності конкуренції в цій сфері
економіки;

— обмеження цінової конкуренції висовують на перший план
проблеми управління якістю банківського продукту і реклами;

— банківські ринки є ринками деференціальної олігополії, що
надають широкі можливості для кооперації і узгодження ринкової
політики кредитних інститутів. В деяких країнах (наприклад, в
Німеччині) подяд з індивідуальною існує групова банківська
конкуренція.

В якості основних закономірностей банківської конкуренції на
сучасному етапі можна назвати слідуючі:

— універсалізація банківської діяльності;

— лібералізація державного регулювання банківської діяльності;

— розширення регіональної і національної сфери діяльності
кредитних інститутів;

— проникнення на банківський ринок небанків;

— зростання значення нецінової конкуренції;

— глобалізація банківської конкуренції;
— посилення інтенсивності банківської конкуренції — як резуьтат
всіх названих закономірностей.

Звичайно, це лише більш загальні закономірності. Однак основний
висновок із сказаного очевидний: банківська конкуренція за кордоном
загострюється. Вважається, в не далекому часі це буде проходити і в
нашій країні. І нашим банкірам, як зараз західним, пройдеться
активно користуватись інструментарієм банківського маркетингу.

Список використаної література:

1. Анализ деятельности коммерческого банка. /Под общ. ред.С.И. Кумок.
— М.: Вече,1994. — 400 с.
2. Белоглазова Г.Д. Коммерческие банки в условиях формирования ринка.
— Л.: 1991 — 142 с.
3. Год планети. // М. Изд-во «Республика», — 1994г. — 218с
4. Ємерсон Ж. Банковсие и финансовие институти
Великобритании.//Финансовая Украина — 1995. — 29 августа -с.21.
5. Івасів Б. С. Операції комерційних банків. / Навч. посібник. — К.,
1992 — 116 с.
6. Карлоф Б., Деловая стратегия. — М.: Єкономика, 1992. — 239 с.
7.Коммерческие банки. Справочник — К., 1993 — 64 с.
8. Коробов Ю.И. Банковская конкуренция. // Деньги и кредит. — 1995 — №2
с. 14 — 17.
9. Миловидов В.Д. Современное банковское дело. Опит организации и
функционирования банков США. М.: Изд. МГУ, 1992 — 174 с.
10. Не треба ламатися відченені двері. Особливо — якщо це двері
банку./А. Колесников, В. Лавренчук, І. Личов, — Галицькі контракти. — 1996
— №3 с.22 — 23.
11. Основи банковского дела. / Под ред. Мороза А.Н. — К.: «Либра», 1994
— 330 с.
12. Основи економічної теорії: Підручник/ за ред. Мочерного С.В. —
Тернопіль: АТ «тарнекс», — 1993 — 388 с.
13. Петрик І. Деякі аспекти банківської реформи в Україні.// Вісник
НБУ — 1996, — №1 с. 14 -17.
14. Раєвський К.Є. Ринкове реформування банківської системи в
Україні: концептуальні положення.// Вісник НБУ — 1996 — №1 с.29 -35.
15. Рид Є., Коттер Р., Гилл З., Смит Р., Комерческие банки./ Пер. с
англ. — М.: Космополис, 1991 — 342 с.
16. Сладков А.А. О банковских услугах. / Бухгалтерский учет — 1994 —
№10.
17. Спицин И.О., Спицин Я.О., Маркетинг в банке / Худ. оф. В.М.
Штогрина. Тернополь: АО «Трапес». К.: ЦММС «Писнайп», 1993 — 656 с.
18. Чому навчила українських банкірів російська фінансова криза. М.
Міщишин./ Галицькі контракти — 1996 — №3 с. 12 — 14.
Ширинская Е.Б. Операции комерческих банков и зарубежний опит. М.:
«Финанси и статистика», 1993 — 68 с.
19. Ямпольский М.М. Особенности деятельности коммерческого банка./
Деньги и кредит. — 1994 — №2.
0. Ямпольский М.М. О регулировании деятельности коммерче ских банков./
Деньги и кредит. — 1993 — №9.

Зарубіжна література
1. Porter, M.,Competitive Strategy, USA, 1980.
0. Porter, M., Competitive Advantage, USA,1985.

Додатки

Малюнок № 1

» Характер реакції конкурента»

Майбутні цілі Поточна стратегія

На всіх рівнях управління і Як компанія приймає
в багатьох вимірах участь в конкуренції в

даний момент

Характер реакції конкурента

Чи задоволений конкурент своїм сьогоднішним положенням?
На які дії чи зміни в стратегії може піти конкурент?
Які найслабкіші місця конкурента?
Якими будуть найбільш сильними і ефективними відповідні міри з
боку конкурента?

Пропозиції, Можливості
що торкаються самої
сильні і слабкі
компанії і галузі
сторони

Таблиця №1

————————
[1] Сладков А. А. О банковских услугах. // Бух. учет. — 1994. — № 10
— с. 15-16.

[2] Миловидов В.Д. Современное банковское дело. Опит огранизации и
функционирования банков США. М.: Изд. МГУ, 1992 — с. 27.

1 Коробов Ю. И. Банковская конкуренция. // Деньги и кредит.-1995-№2-
ст.46.
1 Коробов Ю.И. банковская конкуренция. // Деньги и кредит-1995.- №2-
ст.42.
1 Петрик І. Деякі аспекти банківської реформи в Україні // Вісник НБУ-
1996,-№1. с.16.

Патриот — север.

Патриот — север. Рефераты, курсовые, дипломы.

Добавить комментарий Отменить ответ