ПЛАН ЗАНЯТТЯ № 12
Група: 19, 13, 14
Спеціальність: ЗВ, ВБДК
Тема заняття: Поема «Мойсей» — вершина творчості Івана
Франка. Роздуми поета над долею рідного краю. Історичний шлях нації та роль
особистості як її провідника. Образ Мойсея. Пролог до поеми — заповіт
українському народові.
Мета заняття:
Навчальна — Ознайомити з лірикою Франка. Пояснити біблійну
основу сюжету поеми «Мойсей», його актуальність для українського народу;
розкрити алегоричність образу Мойсея.
Виховна — Виховувати творчу особистість.
Розвиваюча — Розвивати мислення, уміння висловлювати власні
думки, почуття прекрасного.
Вид заняття: практичне
Форма проведення заняття: інтеграційне заняття
Міжпредметні зв’язки:
Забезпечуючі: Теорія літератури.
Забезпечувані: Українська література.
Методичне забезпечення: конспекти, тексти поеми.
Література: Обов’язкова:
1.
Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. – Т. 16. – С. 7.
2.
Франко З. Передмова// Франко І. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли
до Зібрання творів у 50 томах. – Львів, 2001. – С. 4.
3.
Франко І. Твори в 20-ти т. – Т. 1. – С. 17.
4.
Франко І. Статті і матеріали. – Зб. 5. – Львів, 1956. – С. 126.
5.
Іван Франко. Документи і матеріали 1856 – 1965. – К., 1966. – С.
149.
6.
Іван Франко у спогадах сучасників. – Львів. – 1956. – С. 394.
7.
Франко І. Публіцистика. – К., 1963. – С. 112.
8.
Ільницький М. “Все, що мав у житті…” (Повість Івана Франка
“Перехресні стежки в світлі авторської особистості) // Ільницький М. У вимірах
часу. – К., 1988. – С. 270.
Додаткова:
1.
Іван Франко. Документи і матеріали. – С. 190.
2.
Басс. І., Каспрук А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. – С.
318 – 319.
3.
Франко І. Поет зради // Франко І. Мозаїка. – С. 213.
ХІД
ЗАНЯТТЯ
1.
Організаційний момент
1.1
Привітання студентів
1.2
Підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.
2. Ознайомлення
студентів з темою та навчальними цілями заняття (план заняття)
Пояснити
біблійну основу сюжету поеми, його актуальність для українського народу;
розкрити алегоричність образу Мойсея
3.
Мотивація навчання
Вказується
значущість теми у психологічному розвитку студента як особистості
4.
Актуалізація опорних знань на вивченому матеріалі на попередньому занятті
• Життєвий
шлях письменника
• Основні
творчі напрямки
• Теми
лірики
• Особливості
лірики (теорія літератури)
5.
Коментар відповідей та робіт студентів
6.
Формування професійних вмінь і навичок
Робота
з поезіями І.Франка: визначення теми, ідеї, віршованого розміру, висловлення
власних думок.
7.
Практичне закріплення знань студентів.
Поетичний
епос
Чільне місце у творчому
доробку Франка посідають поеми. Серед понад п’ятдесяти його поем
літературознавці виділяють такі жанрові різновиди: соціально-побутові
(«Панські
жарти», «Сурка»), сатирично-політичні («Ботокуди», «Лис Микита»), історичні («На Святоюрській горі»), філософські
поеми («Смерть
Каїна», «Похорон», «Мойсей»).
Проблематика
поеми Івана Франка «Мойсей»
Як «Мойсей» Мікеланджело — один з найвидатніших творів
світового мистецтва, так i однойменна поема I. Франка — унікальне явище не лише
в українській, а й світовій літературі.
Написаний
у період піднесення революційного руху в Росії й в Україні «Мойсей»
став визначною віхою у творчості Каменяра, розкрив нові грані його поетичного
генія, з великою силою засвідчив глибоку віру Франка у невичерпні сили народу,
i світле майбутнє своєї вітчизни.
Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рідного
народу «замученого, розбитого», а спрямувати його на активні дії, на
здобуття людських прав. Ця думка є основною філософською сентенцією твору. Вона
знайшла ідейно-художнє втілення у прозі.
Поема «Мойсей» порушувала важливі проблеми, якими жило
українське громадянство в часи революційного піднесення:
— зростання
свідомості трудящих мас та їх історична роль,
— віддане служіння
народові,
— суспільна роль
слова;
— мобілізуюче
значення смерті героя;
— поступ народу.
Твір пробуджував у народі моральні сили, політичну свідомість,
революційний дух.
Тему та ідею ясно визначає пролог. Поет висловлює глибокий жаль з
приводу того, що українському народові, роз’єднаному Австро-Угорською монархією
i царською Росією — суджено було нести безмірні страждання, а також тверде
переконання, що всі жертви, злигодні й муки не пройдуть марно. На думку I. Франка,
визволення українського народу i возз’єднання його в єдиній вільній державі
може відбутися разом із визволенням інших народів.
Обравши за основу біблійну легенду i, відповідно до свого задуму,
змінивши її, I. Франко намалював в образі Мойсея вождя, що самовіддано служить
народові, любить свій народ i присвячує себе боротьбі за його майбутнє. На
шляху до високої мети перешкоджають йому дрібні людці, що вважають за мету не
великий ідеал, а мізерну особисту користь, намагаючись демагогічно схилити до
цього маси:
Серед них Авiрон i Датан Верховодять сьогодні. На пророцькі слова,
— їх одвiт: «Наші кози голодні!»
Датан i Авiрон розвінчуються поетом як «лихі демони
громади», що прагнуть відвернути її із обраного шляху, яким веде Мойсей. В
образах Датана i Авiрона поет викриває зрадників революційного руху,
реформістів i угодовців. Словами Мойсея він картає антинародну суть їхніх
демагогiчних заяв, спрямованих в дні бунту на захист спокою як
«найблаженнішого стану». В своїй поемі Франко застерігає народ перед
«ошуканцями й дурнями», розкриває трагедію Мойсея, який перестає бути
справжнім вождем з того часу, коли піддається сумнівам щодо правильності
обраного шляху та остаточної перемоги. З глибокою симпатією передає письменник
беззавітну любов Мойсея до свого народу i віру в те, що народ прийде до
сподіваного щастя.
Зневіра й хитання, роздуми i відчай Мойсея напередодні нового
життя не можуть втримати його осторонь переможного руху, якого нікому не
спинити, бо народ є творцем історії. Саме тому народ i виступає головним героєм
твору. Хоч Мойсей i залишив табір, народ обирає з свого трудового середовища
нового вождя Єгошуа, «князя конюхів», здатного підвести маси для
переможного бою. Могутнім акордом народної революції завершує поему I. Франко:
А Єгошуа зично кричить: «До походу! До зброї!»
Як
бачимо, поему «Мойсей» проймають національні i вселюдські проблеми.
Це твір-роздум про майбутнє українського народу, про взаємини вождя i мас у
процесі боротьби за світле життя, про могутні сили народу, здатного висунути з
свого середовища в процесі революційного руху поводирів, які приведуть до
остаточної перемоги.
план
заняття розвиток
МОЙСЕЙ
Народе мій, замучений,
розбитий,
Мов паралітик той на
роздорожжу,
Людським презирством,
ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я
тривожу,
Від сорому, який нащадків
пізниу
Палитиме, заснути я не
можу.
Невже тобі на таблицях
залізних
Записано в сусідів бути
гноєм,
Тяглом у поїздах їх
бистрбїзних?
Невже повік уділом буде
твоїм
Укрита злість, облудлива
покірність
Усякому, хто зрадою й
розбоєм
Тебе скував і заприсяг на
вірність?
Невже тобі лиш не
судилось діло,
Що б виявило твоїх сил
безмірність?
Невже задарма стільки
серць горіло
До тебе найсвятішою
любов’ю,
Тобі офіруючи душу й
тіло?
Задарма край твій весь
политий кров’ю
Твоїх борців? йому вже не
пишаться
У красоті, свободі і
здоров’ю?
Задарма в слові твойому
іскряться
І сила й м’якість, дотеп
і потуга
І все, чим може вгору дух
підняться?
Задарма в пісні твоїй
ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі
кохання,
Надій і втіхи світляная
смуга?
О ні! Не самі сльози і
зітхання
Тобі судились! Вірю в
силу духа
І в день воскресний
твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що
слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю
ту блаженну
Вздоровлює й огнем
живущим буха!
О, якби пісню вдать
палку, вітхненну,
Що міліони порива з
собою,
Окрилює, веде на путь
спасенну!
Якби!.. Та нам,
знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами,
битим стидом, —
Не нам тебе провадити до
бою!
Та прийде час, і ти
огнистим видом
Засяєш у народів вольних
колі,
Труснеш Кавказ,
впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем
гомін волі
І глянеш, як хазяїн
домовитий,
По своїй хаті і по своїм
полі.
Прийми ж сей спів, хоч
тугою повитий,
Та повний віри; хоч
гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток,
слізьми злитий,
Твойому генію мій
скромний дар весільний.
Дня 20 липня 1905.
І
Сорок літ проблукавши,
Мойсей,
По арабській пустині,
Наблизився з народом
своїм
О межу к Палестині.
Тут ще піски й червоні,
як рзйї,
Голі скелі Моава,
Та за ними синіє Йордан,
І діброви, й мурава.
По моавських долинах
марних
Ось Ізраїль кочує:
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.
Під подертими шатрами
спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Вже ось-ось за горою
блистять.
З них ніхто не йме віри.
Сорок літ говорив їм
пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок літ сапфіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана злудна.
І зневірився люд і
сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і
вмирать!
Чого ще ждать? І доки?»
І покинули ждать, і
бажать,
І десь рваться в
простори,
Слать гінців і самим
визирать
Поза ржавії гори.
День за днем по моавських
ярах,
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх
Весь Ізраїль дрімає.
иш жінки їх прядуть та
печуть
В грані м’ясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччя.
Та дрібна дітвора по
степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.
І не раз напівсонні
батьки
Головами хитають.
«Де набрались вони тих
забав?
Самі в себе питають. —
Адже в нас не видали
того,
Не чували в пустині!
Чи пророцькі слова
перейшли
В кров і душу дитині?»
II
Лиш один з-поміж сеї юрби
У шатрі не дрімає
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.
Се Мойсей, позабутий
пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і
жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у житті, він
віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і
страждав,
І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій
люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмур’я.
Як душа їх душі,
підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвищих піднебних
висот
І вітхнення, й екстази.
І на хвилях бурхливих їх
душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не
раз
У безодню зневіри.
Та тепер його голос
зомлів
І погасло вітхніння,
І не слухає вже його слів
Молоде покоління.
Ті слова про обіцяний
край
Для їх слуху — се казка;
М’ясо стад їх, і масло, і
сир —
Се найвищая ласка.
Що з Міцраїм батьки і
діди
Піднялись до походу,
На їх погляд, се дурість,
і гріх,
І руїна народу.
Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх
одвіт:
«Наші кози голоднії»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й
побід:
«Там войовники люті».
На принади нової землі:
«Нам і тут непогано».
А на згадку про божий
наказ:
«Замовчи ти, помано!»
Та коли загрозив їм
пророк
Новим гнівом Єгови,
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:
«Хто пророка із себе
вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцюе темній юрбі
Божий гнів або ласку, —
Хто до бупту посміє народ
Накликати, до зміни.
І манити за гори,
настріть
Кінцевої руїни, —
Той на пострах безумцям
усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням»,
Вечоріло. Поменшала вже
Цілоденная спека,
Над горою край неба
палав,
Мов пожежа далека.
Наче дощ золотий із
небес,
Полила прохолода;
Починається рух у шатрах
Кочового народа.
Звільна, плавно ступаючи,
йдуть
Кам’яними стежками
Чорноокі гебрейки бичем
З глиняними збанками —
Із збанками на головах,
ген
Під скалу до криниці,
А в руках їх мішки
шкіряні,
Щоб доїти ягниці.
Старші діти по голім
степу,
Наче зайчики,грають,
В перегони біжать і
кричать
Або з луків стріляють.
Де-де чути квиління з
шатра
Або регіт дівочий;
Там хтось пісню заводить
сумну,
Наче степ у тьмі ночий.
Та ось старші батьки та
діди
Із наметів виходять
І по горах, по голім
степу
Скрізь очима поводять:
Чи не видно ворожих
їздців
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де південний
біс
Пісковим гураганом?
Ні, спокій! І розмови
пішли
Ті звичайні, сусідські:
Щораз менше в ягниць
молока,
І ягнята ось тіцькі!
Навіть що для ослиць не
стає
Будякової паші!
Доведеться кудись
кочувать
На пасовиська кращі.
Авірон радить край
Мадіам,
А Датан іще далі.
А Мойсей? Той замовкне,
мабуть,
По вчорашній ухвалі.
А втім, в таборі гомін і
рух,
Біганина і крики;
Із шатрів вибігає народ
І малий, і великий.
Що таке? Чи деворог іде?
Чи впав звір у тенета?
III
Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей
виходжа
Із свойого намета.
Хоч літа його гнуть у
каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось
горить,
Мов дві блискавки в
хмарі.
Хоч волосся все біле як
сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді
жмутки,
Як два роги на лобі.
Він іде на широкий
майдан,
Де намет заповіту
Простяга свої штири роги
В штири сторони світу.
В тім наметі є скриня
важка,
Вся укована з міди
В ній Єгови накази
лежать,
Знаки волі й побіди.
Та давно вже не входить
ніхто
До намету святого,
Його жах стереже день і
ніч,
Мов собака порога.
Але камінь великий лежить
Край намету до сходу:
З того каменя звичай
велить
Промовлять до народу.
На тон камінь зіходить
Моисей
І жахнулися люде.
Та невже ж волі всіх на
докір
Він пророчити буде?
І прийдеться розбить,
розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і діди
Звали батьком народу?
Ось між чільними вже
Авірон
Червоніє з досади,
А середнім щось шепче
Датан,
Лихий демон громади.
IV
«Вчора ви, небожата мої,
Раду радили глупу;
Се хотів я сказать вам
тепер
Замість першого вступу.
Ухвалили печать наложить
На язик мій, на душу, —
Тож тепер вам усім
вперекір
Говорити я мушу.
Зрозумійте й затямте
собі,
Ви, сліпців покоління,
Що, як зглушите душу
живу,
Заговорить каміння.
Вчора ви сприсяглися свій
слух
Затикать на промови,
Не мої, не тих глиняних
уст,
А самого Єгови.
Бережіться, а то він до
вас
Заговорить по-свому,
Заговорить страшніше сто
раз.
Як в пустині рик грому.
А від слів його гори
дрижать
І земля подається,
Ваше серце, як листя в
огні,
Зашкрумить і зів’ється.
Вчора ви прокляли всякий
бунт
І кляли його всує,
Бо напроти тих глупих
проклять
Ваше серце бунтує.
Бо в те серце Єгова
вложив,
Наче квас в прісне тісто,
Творчі сили, — ті
гнатимуть вас
У призначене місто.
Вчора ви уважали спокій .
Найблаженнішим станом;
Та чи радився ум ваш при
тім
З вашим богом і паном?
Чи то він для спокою
призвав
З міста Ур та з Гаррана
Авраама і плем’я його
На луги Канаана?
Для спокою їх потім водив
По йорданськім поділлю?
Семилітнім їх голодом
гнав
Аж над береги Нілю?
Якби хтів вас в спокою
держать,
Наче трупа у крипті,
То ви й досі, як сірі
воли,
Гнули б шиї в Єгипті.
Тим-то буду до вас
говорить
Не від себе, а владно,
Щоб ви знали, що з богом
на прк
Виступать непорадно.
Бо Єгови натягнений лук,
І тятива нап’ята,
І наложена стрілка на ній
—
І то ви є стріла та.
Як стріла вже намірена в
ціль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі
говорить:
«Я бажаю спокою?»
А що вчора ви тут
присягли,
На подобу жіноцтва,
Більш не слухать обітниць
моїх,
Ні погроз, ні пророцтва,
—
То навмисно про все те до
вас
Побалакати хочу:
І обітницю дам, що
прийде,
Погрожу й попророчу.
І ви мусите слухать, хоч
злість
Вб’є вам жало студене.
Рад я знать, чия перша
рука
Підійметься на мене!..
V
Зареклися ви слухати слів
Про Єговину ласку,
Тож, мов дітям безумним,
я вам
Розповім одну казку.
Як зійшлися колись дерева
На широкім роздоллі.
«Оберімо собі короля
По своїй вольній волі.
Щоб і захист нам з нього,
і честь,
І надія, й підмога,
Щоб і пан наш він був, і
слуга,
І мета, і дорога».
І сказали одні: «Вибирать
—
На одно всі ми звані.
Най царює над нами вовік
Отой кедр на Лівані».
І згодилися всі дерева,
Стали кедра благати:
«Ти зійди з своїх гордих
висот,
Йди до нас царювати».
І відмовив їм кедр і
сказав:
«Ви чого забажали?
Щоб покинув я сам ради
вас
Свої гори і скали?
Щоб покинув я сам ради
вас. ,
Блиски сонця й свободу,
Бувши вольним — пустився
служить
Збиранині народу?
Ви корону мені принесли?
Що мені се за шана!
Я й без неї окраса землі
І корона Лівана».
І вернулися всі дерева,
Стали пальму благати:
«Ти між нами ростеш, нам
рідня,
Йди до нас царювати».
І сказала їм пальма:
«Брати,
Що се вас закортіло?
Царювати й порядки робить
—
Се моє хіба діло?
Щоб між вами порядки
робить,
Чи ж я кинути в силі
Свої цвіти пахучі та свій
Плід — солодкі дактилі?
Мало б сонце даремно мій
сік
Вигрівати щоднини?
Мого плоду даремно шукать
Око звіра й людини?
Хай царює хто хоче у вас,
Я на троні не сяду,
Я волю всім давать свою
тінь,
І поживу, й розраду».
І погнулися всі дерева
Під думками важкими,
Що не хоче ні пальма, ні
кедр
Царювати над ними.
Нумо рожу благать! Та
вона
Всьому світові гожа,
Без корони — цариця
ростин,
Преподобниця божа.
Нумо дуба благати! Та
дуб,
Мов хазяїн багатий,
Своїм гіллям, корінням і
пнем,
Жолудьми все зайнятий.
Нум березу благать! Та вона,
Панна в білому шовку,
Розпуска свої коси буйні,
Тужно хилить головку.
І сказав хтось, неначе на
жарт,
Оте слово діточе:
«Ще хіба би терна нам
просить,
Може, терен захоче».
І підхопили всі дерева
Се устами одними,
І взялися просити терна,
Щоб царем був над ними.
Мовив терен: «Се добре
вам хтось
Підповів таку раду.
Я на вашім престолі як
стій
Без вагання засяду.
Я ні станом високий, як
кедр,
Ні, як пальма,вродливий,
І не буду, як дуб,
самолюб,
Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба.
Боронитиму вступу до вас
Спижевими шпичками
І скрашатиму всі пустирі
Молочними квітками.
І служитиму зайцю
гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а
я ,
Буду гинуть на шляху».
VI
У глибокім мовчанні сю
річ
Вухом ловлять гебреї…
«Се вам казка, — промовив
Моисей, —
Ось вам виклад до неї.
Дерева — се народи землі,
А король у їх колі —
Божий вибранець, син,
слуга
Господевої волі.
Як народи Єгова создав,
Мов літорослі в полю,
Заглядав всім у душу й
чіітав
З неї кождого долю.
Заглядав їм у душу, яка
Їх удача й причина,
І шукав, кого з них би
собі
Обібрати за сина.
І не взяв отих гордих,
грімких.
Що б’ють в небо думками
І підносять могутню п’яту
Над людськими карками.
І не взяв багачів-дукачів,
Що всю землю плюндрують,
Людським злотом і потом
собі
Домовини мурують.
І не взяв
красунів-джиґунів,
Що на лірах брязкочуть
І свій хист у мармурі, в
піснях
Віковічнити хочуть.
Згордував усю славу, весь
блиск
І земне панування,
І всі пахощі штук, і усе
Книжкове мудрування.
І, як терен посеред
дерев,
Непоказний на вроду,
І не має він слави собі
Ані з цвіту, ні з плоду,
—
Так і вибраний богом
народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там
йому
Зависокі пороги.
Між премудрими він не
мудрець,
У війні не войовник,
У батьківщині своїй він
гість
І всесвітній кочовник.
Та поклав йому в душу
свій скарб
Серцевідець Єгова,
Щоб він був мов світило у
тьмі,
Мов скарбник його слова.
На безмежну мандрівку
життя
Дав йому запомогу,
Заповіти й обіти свої,
Наче хліб на дорогу.
Але заздрий Єгова, наш
бог,
І грізний, і сердитий:
Те, що він полюбив, най
ніхто
Не посміє любити!
Тож на вибранця свого
надів
Плащ своєї любові,
Недоступний, колючий,
немов
Колючки ті тернові.
І зробив його острим,
гризьким,
Мов кропива-жеруха, *
Аби міг лише сам він
вдихать
Аромат його духа.
І посольство йому дав
страшне’
Під сімома печатьми,
Щоб в далеку будущину
ніс,
Ненавиджений братьми.
Горе тому нездарі-послу,
Що в ході задрімає
Або, божу зневаживши річ,
І печать розламає!
Вийме інший посольство
страшне
Лінюхові з долоні,
Побіжить, І осягне мету,
І засяє в короні.
Та щасливий посол, що
свій лист
Понесе скоро й вірної
Дасть вінець йому
царський господь
І прославить безмірно.
О Ізраїлю, ти той посол,
І будущий цар світу!
Чом не тямиш посольстда
свого
І його заповіту?
Твоє царство не з сеї
землі,
Не мирська твоя славаї
Але горе, як звабить тебе
Світовая забава.
Замість статися сіллю
землі,
Станеш попелом підлим;
Замість всім з’єднать
ласку, ти сам
Станеш ласки не гідним.
Замість світ елобонити
від мук,
І роздору,і жаху,
Будеш ти мов розчавлений
черв,
Що здихає на шляху».
VII
І з’їдливо сказав Авірон:
«Мосціпане Мойсею,
Страх загрів і напудив ти
нас
Приповісткою сеюі
Між народами бути терном!
За сю ласку велику
Справді варто в Єгові
твоїм
Признавати владику.
І послом його бути — се
честьі
І в незнане будуще
Запечатані письма носить
—
Се манить нас найдужче.
Се якраз доля того осла,
Що зав’язані міхи
З хлібом носить, сам
голод терпить
Для чужої потіхи.
Ще гебреї з ума не
зійшли,
Долі ліпшої варті
І осягнуть, як честь
віддадуть
І Ваалу, й Астарті.
Най Єгова собі там
гримить
На скалистім Сінаї, —
Нам Ваал дасть багатства
і власть
У великому краї.
Най Єгові колючі терни
Будуть любі та гожі, —
Нас Астарти рука поведе
Поміж мірти і рожі.
Наш уділ — Сенаар та
Гарран,
А наш шлях до востоку,
А на захід, у твій
Канаан,
Не поступимо й кроку.
Все те ясне, не варто про
се
І балакати далі
Та от що нам з тобою
зробить
По вчорашній ухвалі?
Бить камінням руїну
стару?
Шкода заходу й труду.
Дечим може ще він послужить
Ізраїльському люду.
Майстер він говорити
казки,
Миляну пускать баньку,
Тож приставмо його до
дітей
За громадськую няньку».
Так сказав він, і регіт
піднявсь,
А з тим реготом в парі
По народі йшов клекіт
глухий,
Мов у градовій хмарі.
Та спокійно відмовив Мойсей:
«Так і буть, Авіронеї
Що повиснути має колись,
Те і в морі не втоне.
Канаана тобі не видать
І не йти до востоку;
З сього місця ні вперед,
ні взад
Ти не зробиш і кроку».
І мертвецька тиша залягла
На устах всього люда,
І жахнувсь Авірон, і
поблід,
Сподіваючись чуда.
Але чуда нема! Авірон
В сміх! А з сміхом тим в
парі
По народі йшов клекіт
глухий,
Як у градовій хмарі.
VIII
І піднявся завзятий
Датан:
«Дарма грозиш, пророчиш!
Ось як я тобі правду
скажу,
Може, й слухать не
схочеш.
Признавайсь: не на теє ти
вчивсь
У єгипетській школі,
Щоб, дорісши, кайдани
кувать
Нашій честі і волі?
Признавайсь: не на те ти
ходив
У єгипетську раду,
Щоб з мудрцями й жерцями
кувать
На Ізраїля зраду?
Признавайся: було там у
них
Віщування старинне,
Що від дуба й дванадцяти
гіль
Власть Єгипту загине?
Знали всі, фараон і
жерці,
Що той дуб і ті гілі —
Се Ізрайля дванадцять
колін,
Розбуялих на Нілі.
І жахались, що мимо всіх
праць,
І знущань, і катовань,
Той Ізраїль росте та
росте,
Як та Нілова повінь.
Знали всі: як в
гебрейській сім’ї
Родить первенця мати,
То в єгипетській мусить в
той день
Первородне вмирати.
Та не знав ніхто ради на
се,
Не придумав підмоги,
Тільки ти, перекиньчик,
упав
Фараону під ноги.
І сказав: «Ти позволь їх
мені
Повести у пустиню,
Я знесилю, і висушу їх,
І покірними вчиню».
І додержав ти слова,
повів
Нас, мов глупу отару,
Фараону на втіху в піски,
Нам на горе і кару.
Скільки люду в пустині
лягло!
Ті піски і ті скали
Сотням тисяч Ізрайля
синів
Домовиною стали!
А тепер, коли з наших
ватаг
Тільки жмінька лишилась
І Ізраїля сила грізна
По пісках розгубилась,
Коли дух наш хоробрий
упав,
Мов нелітня дитина,
І завзяття пом’якло в
душі.
Наче мокрая глина, —
Ти ведеш нас у сей
Канаан,
Мов до вовчої ями.
Адже зверхником тут
фараон
Над усіми князями!
Се ж безумство — тиснутися
нам
Самохітно до пастки!
Чи нам тут воювать
єгиптян,
Чи просити їх ласки?»
«О Датане, — промовив
Мойсей, —
Не журися, мій сину!
Канаана тобі не видать,
Не гнуть гордую спину.
Ще одне повідаю тобі,
Небораче Датане:
При смерті тобі й п’яді
землі
Під ногами не стане».
«Гей, гебреї! — Датан
закричав.
Ви ж клялися Ваалуї
Чи ж забули так скоро
свою
Учорашню ухвалу?
За каміння! Він кпить
собі з нас,
Так, як кпив разів много.
Най загине він краще
один,
Як ми всі через нього!»
«Най загине! — кругом
загуло.
І ось тут йому й амінь!»
Тільки диво, ні одна рука
Не сягнула по камінь.
І Датан зміркувався як
стій:
«Забирайся в тій хвили!
Щоб ми кров’ю твоєю під
піч
Своїх рук не сквернили!»
І юрба, мов шалена,
ревла:
«Забирайся ще нині!» .
І луна її рев, мов крутіє
Гураган по долині.
ІХ
Але ось підняв голос
Мойсей
У розпалі гнівному,
Покотились слова по
степу,
Наче розкоти грому.
«Горе,вам.вірті|му раби
На гардині, кумори
Бо ведуть вас, неначе
сліпих,
Ошуканці і дурні.
Горе вам, бунтівничі уми!
Від Єгипту почавши,
Проти власного свого
добра
Ви бунтуетесь завше.
Горе вам, непокірні,
палкі,
Загорілі й уперті,
Тим упором, мов клином,
самі
Унутрі ви роздерті.
Як кропива, ви руку
жжете,
Що, мов цвіт, вас плекає;
Як бугай, бодете пастуха,
Що вам паші шукає.
Горе вам, що зробив вас
господь
Всього людства багаттямі
Бо найвищий сей дар, буде
ще
Вам. найтяжчим
прокляттям!
Бо коли вас осяє господь
Ласки свої промінням,
Ви послів і пророків його
Поб’єте все камінням.
Кожду ж крапельку крові
тих слуг
І чад своїх найкращих
Буде мстити Єгова на вас
І на правнуках ваших.
Буде бити і мучити вас,
Аж заплачете з болю
І присягнете в горю
чинить
Його праведну волю.
Та як кара жорстока мине,
Знову карк ваш затвердне,
Черга злочинів, кар і
жалю
Знов свій закрут оберне.
Горе вам, бо століття
цілі
Житимете в тій школі,
Поки навчитесь плавно
читать
Книгу божої волі!
Бачу образ ваш: в лісі
пастух,
З бука чиру надерши,
У воді мочить, сушить,
потім
Б’є, й толочить найперше.
Поки губка та зм’якне, як
пух,
І візьметься в ній сила,
З-під удару підхопити
вмить
Яру іскру з кресила. «^ »
Ти, Ізраїлю, чир той!
Тебе
Так товктиме Єгова,
Поки зм’якнеш на губку й
спіймеш
Іскру божого слова.
Ти підеш до своєї мети,
Як бидля в плуг нераде…
Горе тим, що Єгови кулак
На карки їх упадеї
Ти далеко в минуле глядиш
І в будущі дороги,
Та на близькі терни та
пеньки
Все збиватимеш ноги.
Наче кінь той здичілий,
летиш
У безодню з розгону
І колись за ярмо ще свою
Проміняєш корону.
Стережись, щоб обітниць
своїх
Не відкликав Єгова,
Щоб за впертість на тобі
однім
Не зламав свого словаї
І щоб він не покинув
тебе
Всім народам для страху,
Як розтоптану красу змію,
Що здихає на шляху!»
Похилившися, слухали всі,
Мовчазливі, понурі,
Лиш у грудях сопло щось
глухе,
Наче подихи бурі.
х
Добігало вже сонце до
гір,
Величезне, червоне,
І було мов герой і
пливак,
Що знесилений тоне.
По безхмарому небі плила
Меланхолія тьмяна,
І тремтіло шакалів виття,
Мов болючая рана.
Затремтіло щось людське,
м’яке
В старім серці пророка,
І понизила лет свій на
мить
Його дума висока.
Чи ж все буть йому кар
вістуном
І погрозою в людях?
І, мов хоре, голодне
дитя^
Щось захлипало в грудях.
«О Ізраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я
тебеї
Як люблю невимовної
Ти мій рід, ти дитина
моя,
Ти вся честь моя й слава.
В тобі дух мій, будуще
моє,
І краса, і держава.
Я ж весь вік свій, весь
труд — тобі дав
У незламнім завзяттю, —
Підеш ти у мандрівку
століть
З мого духу печаттю.
Але ні, не самого себе
Я у тобі кохаю;
Все найкраще, найвище, що
знав,
Я у тебе вкладаю.
О Ізрайлю, не тям ти сього
Богохульного слова:
Я люблю тебе дужче,
повніш,
Ніж сам бог наш Єгова.
Міліони у нього дітей,
Всіх він гріє і росить, —
А у мене ти сам лиш,
один,,,
І тебе мені досить, і
І коли з міліонів тебе
Вибрав він собі в слуги,
Я без вибору став твій
слуга,
Лиш з любові і туги.
І коли він для себе бере
Твою силу робочу,
Я, Ізрайлю, від тебе собі
Нічогісько не хочу.
І коли він жадає кадил,
І похвали, й пошани,
Я від тебе невдячність
прийму,
І наруги, і рани.
Бо люблю я тебе не лише
За твою добру вдачу,
А й за хиби та злоби
твої,
Хоч над ними і плачу.
За ту впертість сліпую
твою,
За ті гордощі духа,
Що, зійшовши на глупий
свій шлях,
Навіть бога не слуха.
За брехливість твого
язика,
За широке сумління,
Що держиться земного
добра.
Мов ціпкеє коріння.
За безсоромність твоїх
дочок,
За палке їх кохання,
І за мову й звичаї твої,
За твій сміх і дихання.
О Ізраїлю, чадо моєї
Жалься богу Шаддаю!
Як люблю я безмірно тебе,
А проте покидаю.
Бо вже близька година
моя,
Та остатня, незнана,,
А я мушу, я мушу дійти
До межі Канаана.
Так бажалось там з вами
входить
Серед трубного грому!,
Та смирив мене бог, і
ввійти
Доведеться самому.
Та хоч би край Иордана
мені
Зараз трупом упасти,
Щоб в обіцянім краю лише
Старі кості покласти.
Там я буду лежать і до
гір
Сих моавських глядіти,
Аж за мною прийдете ви
всі,
Як за мамою діти.
І пошлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче,
Як той пес, що на лови у
степ
Пана свойого кличе.
І я знаю, ви рушите всі,
Наче повінь весною,
Та у славнім поході своїм
Не питайте за мною!
Най наперед іде ваш
похід,
Наче бистрії ріки!
О Ізраїлю, чадо моє,
Будь здоровий навіки!»
XI
А як з табору вийшов у
степ,
То ще гори горіли
І манив пурпуровий їх
шлях
До далекої ціли.
А ярами вже пітьма лягла
І котилася в доли;
В серці вигнанця плакало
щось:
«Вже не верну ніколи!»
Ось гебрейська біжить
дітвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Моисея, за плащ
І за руки чіпляла.
«Ах, дідусь! Ти куди йдеш
під ніч?
Будь, дідусеньку, з нами!
Глянь, який збудували ми
мур,
Які башти і брами!»
«Гарно, діти, будуйте
свій мур!
Та не час мені ждати;
Пограничний мур смерті й
життя
Я іду оглядати».
«Ой дідусю! Поглянь, у
яру
Скорпіона ми вбилиі
А в тернині аж троє малих
Зайченяток зловили».
«Добре дітки! Вбивайте
усіх
Скорпіонів ви сміло!
Хоч неправедне, але проте
Пожиточне се діло.
А неправедне, бо й
скорпіон
Жить у світі бажає.
А чи ж винен він тому, що
їдь
У хвості своїм має?
Але зайчиків ви віднесіть
Там назад, де спіймали.
Адже ж мама їх плаче! Про
се
Ви хіба не гадали?
Милосердними треба вам
буть
Задля всього живого!
Бо життя — се клейнод,
хіба ж є
Що дорожче над нього?»
«Зачекай ще, дідусю, не
йди!
Сядь у нашій громаді.
Оповідж нам пригоди свої!
Ми так слухати раді.
Оповідж, як ти був
молодим,
Скільки бачив ти дива,
Як стада свого тестя ти
пас
На верхів’ях Хорива.
Як ти корч той терновий
уздрів,
Що горить, не згорає,
І як голос почув ти з
корча,
Що аж жах пробирає».
«Не пора мені, діти, про
се
Говорити широко.
Бачте, ніч вже тумани
несе,
Гасне деннеє око.
Та прийде колись час і
для вас
В життєвому пориві,
Появиться вам кущ
огняний,
Як мені на Хориві.
Стане свято в вас, мов у
храму,
В той момент незабутній,
І озветься до вас із огню
Отой голос могутній:
«Здійми обув буденних
турбот,
Приступи сюди сміло,
Бо я хочу послати тебе
На великеє діло».
Не гасіте ж святого огню,
Щоб, як поклик настане,
Ви могли щиросердно
сказать:
«Я готовий, о пане!».
Довго ще міркували дітки
*
Над пророцькою річчю,
Коли сам він нечутно
пішов
Ночі й пітьмі настрічу.
Довго висів і смуток, і
жаль
Над мовчущими дітьми,
Поки темний його силует
Щез зовсім серед пітьми.
XII
«Обгорнула мене самота,
Як те море безкрає,
І мій дух, мов вітрило,
її
Подих в себе вбирає.
О, давно я знайомий,
давно
З опікункою тою!
Увесь вік, чи в степах,
чи з людьми,
Я ходив самотою.
Мов планета блудна, я
лечу
В таємничу безодню
І один чую дотик іще —
Дивну руку господню.
Тихо скрізь, і замовкли
уста,
Запечатано слово,
Тільки ти на дні серця
мого
Промовляєш, Єгово.
Лиш тебе моє серце шука
У тужливім пориві:
Обізвися до мене ще раз,
Як колись на Хоривії
Ось я шлях довершив, що
тоді
Ти вказав мені, батьку,
І знов сам перед тебе
стаю,
Як був сам на початку.
Сорок літ я трудився,
навчав,
Весь заглиблений в тобі,
Щоб з рабів тих зробили
народ
По твоїй уподобі.
Сорок літ, мов коваль, я
клепав
Їх серця і сумління
І до того дійшов, що
уйшов
Від їх кпин і каміння.
Саме в пору, як нам би в
землі
Обітованій стати!..
О всезнавче, чи знав ти
вперед
Про такі результати?
І ворушиться в серці
грижа:
Може, я тому винен?
Може, я заповіти твої
Не справляв, як повинен?
О Єгово, я слізно
моливсь:
Я слабий, я немова!
Кому іншому дай сей
страшний
Маєстат свого слова І
І ось сумнів у душу мені
Тисне жало студене…
О всесильний, озвися, чи
ти
Задоволений з мене?»
Так, ідучи молився Мойсей
У сердечному горі, —
Та мовчала пустиня німа,
Тихо моргали зорі.
XIII
Аж почувся притишений
сміх
Край саміського боку,
Наче хтось біля нього
ішов,
Хоч не чуть було кроку.
І почулися тихі слова,
Мов сичання гадюки:
«Цвіт безтямності плодить
усе
Колючки лиш і муки.
А як вийде самому той
плій
Донести не спромога, —
То найкраще увесь свій
тягар
Положити на бога».
Мойсей
Хтось говорить! Чи в моїм
нутрі
Власне горе шалене,
Чи отут, може, демон який
Насміхається з мене?
Голос
Аж тепер усумнився в своє
Реформаторське діло?
Сорок літ ти був певний і
вів
Хоч насліпо, та сміло.
Мойсей
Хтось говорить! Чом чоло
моє
Покривається потом?
Страшно? Ні! Та по серці
се йде,
Мов розпаленим дротом.
Голос
У гордині безмежній свій
люд
Ти зіпхнув з його шляху,
Щоб зробить, яким сам
його хтів,
Чи не пізно для страху?
Мойсей
Хто ти, дивний? Не бачу
тебе,
Та від себе не струшу!
Тільки чую, як зір твій
мені
Все вгризається в душу.
Голос
Чи так важно, хто я? Хто
зумів
Наказать колись морю,
Тому важно не хто, але що
І чи правду говорю!
Мойсей
Ні, не правда, що з
гордощів я
Розпочав своє діло!
Тільки бачачи люд у ярмі,
Моє серце боліло.
Голос
Бо ти чув себе братом
рабів,
І се стидом палило,
І захтів їх робити таким,
Щоб тобі було мило.
Мойсей
Так, з низин тих, мрячних
і лячних,
Я хотів їх підвести
Там, де сам став, до
світлих висот,
І свободи,і чести.
Голос
Та творця, що послав Їх
там вниз,
Ти не радивсь в ту пору;
Аж тепер, як упав ти,
його
Кличеш в свойому горю.
Мойсей
Ні, на се ж мене пхнуло
його
Всемогуче веління,
В темну душу хоривський
огонь
Надихнув просвітління.
Голос
Гей, а може, хоривський
огонь
Не горів на Хориві,
Лиш у серці завзятім
твоїм,
У шаленім пориві?
Може, голос, що вивів
тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих
купин,
А твій внутрішній,
власний?
Адже пристрасть засліплює
зір,
А бажання — се ж чари,
Плодить оку і світ, і
богів,
Як пустиннії мари.
Те бажання, що, наче
шакал,
У душі твоїй вило, —
Лиш воно тебе їх ватажком
І пророком зробило.
Мойсей
Ах, від слів тих я чую
себе
Сто раз більш в самотині!
Хто ти, вороже?
Голос
Я Азазель,
Темний демон пустині.
XIV
Було темно. Лиш зорі яркі
Миготіли з простору.
Простував при їх блиску
Мойсей
Усе вгору та вгору.
Без стежок. Серед пітьми
вели
Його дивнії звуки:
То квиління гієни в- яру,
То знов шелест гадюки.
Він ішов, не. ставав, мов
герой
До остатнього бою,
Та у серці важка боротьба
Ішла з самим собою.
«Те бажання, — кричало
там щось, —
Виплід сорому й болю,
Се був кущ огняний, що
велів
Вирвать люд мій на
волю?..
Те бажання — се був той
огонь
І була тота сила,
Що для мене Єгови наказ
І Єгову створила?
Те бажання — братам
помогти
І їх сльози обтерти —
Се той гріх, що за нього
я варт
І прогнання, і смерти?
«Ні, не те| Бережись і не
крив
Сам душею своєю!
Се бажання святеї Та чи
гріх
Не підповз там змією?
Чи не був же ти їх
ватажком,
Паном душ їх і тіла?
І чи власть та бажання
святі
В твоїм серці не з’їла?
Чи новим фараоном для них
І ще тяжчим не був ти,
Бо в їх душу контролем
своїм,
В їх сумління сягнув
ти?..
Небезпечно ставати всупір
Діл природних бігови!
Легко власний свій забаг
подать
За веління Єгови.
Що, як ти сорок літ отсих
був
Шалом божеським хорий,
Замість божого, їм
накидав
Власний план тіснозорий?
Адже ж, може, в Єгипті
вони,
Множачись серед муки,
Могли вирости в силу й
забрать
Увесь край в свої руки?
Відірвавши від грунту їх
там
І завівши в пустиню,
Чи подумав ти: може,
отсим
Злочин лютий я чиню?
Що значить безгрунтовій
юрбі
Обіцяти свободу?
Чи не те ж, що з землі
вирвать дуб
І пустити на воду?
Чи не правду говорить
Датан:
Старі гнізда лишили,
А новії здобути нема
Ні охоти, ні сили?
О Єгово, озвися, скажи:
Я чинив твою волю,
Чи був іграшка власних
скорбот,
І засліплення, й болю?
О Єгово, озвися І Чи й ти
Здобуваєш дар мови
Лиш у пристрасті нашій, у
снах,
У розбурханій крови?
Та Єгова мовчав, лише,
чуть
Лиховіснії звуки:
То квиління гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
XV
Підіймалося сонце над степ,
Мов багровеє коло,
І промінням, мов
стрілами, тьму
Прошибало й кололо.
У промінні тім Небо-гора,
Мов цариця в пурпурі,
Над всі гори найвище
здійма
Свої ребра понурі.
На найвищому шпилі гори,
Вище зломів і кантів
Хтось недвижно стоїть,
мов один
З предковічних гігантів.
Там високо над чвари
землі,
Над всі шуми і згуки
Він стоїть і до неба
простиг
Розпростертії руки.
У сходовому сяйві небес,
В пурпуровім промінню
Колосальний його силует
Видно геть у пустиню.
І летять із гебрейських
шатрів
Затурбовані зори,
Мов гонці, до гіганта
того
На осяяні гори.
«Се Мойсей!» — одні одним
уста
Промовляють насміло,
Та не вимовлять того, що
там
У серцях защеміло.
Се Мойсей на молитві
стоїть,
Розмовляючи з богом,
І молитва та небо боде,
Мов поломінним рогом.
Хоч заціплені міцно уста
І не чуть його мови,
Але серце його розмовля
І кричить до Єгови.
Підіймається сонце, пала
Вся небесная стеля,
І стоїть на молитві
Мойсей
Нерухомий, як скеля.
Вже полуденний демон
степом
Шле знесилля і змору,
Та Мойсея мов руки чиїсь
Підіймають все вгору.
І схиляється сонце униз
Вже над Фазга вершини,
І ляга величезная тінь
Від вершин на рівнини.
І паде величезная тінь
Від Мойсея востаннє
Аж униз на гебрейські
шатри,
Мов батьківське прощаннє.
А по таборі пострах ішов:
Боже, щоб у сю хвилю
Не закляв нас пророк, бо
клятьба
Мала б дивную силу!
Від такої молитви
тремтять
Землянії основи,
Тають скелі, як віск, і
дрижить
Трон предвічний Єгови.
І як він заклене нас
тепер.
І як сонечко сяде,
То весь люд і весь край
сей вночі
Без полики пропаде».
XVI
А Мойсей борикався,
горів,
Добивався до ціли,
А як ніч залягла на горі,
Впав на землю зомлілий.
Захиталася скеля під ним
Із усіми шпилями,
І безтямний лежав він,
немов
У колисці у мами.
Якась пісня тужлива над
ним
Сумовито бриніла,
І рука колихала його
Пухова, сніжно-біла.
І почулися тихі слова:
«Бідний, бідний мій синуї
Ось що з тебе зробило
життя
За маленьку часину!
Чи давно ж я плекала тебе
І водила за руку?
Чи на те ж я дала тебе в
світ,
Щоб терпів таку муку?
Скільки зморшків на твоїм
чолії
І зв’ялене все тіло!
І волосся, що гладила я,
Наче сніг, побілілої
А колись ти від мене
притьмом
Рвавсь на бої та герці!
Бач, до чого дійшов! А
скажи,
Кілько ран в твоїм серці!
Бідна, бідна дитино моя!
Потерпів єси многої
Ше й сьогодні… на сонці
весь день!
І пощо було того?
На молитві! В народу
свого
І минуле, й будуще
Ти молитвою вникнути рад,
—
Ох, дитя невидюще!
Ось я камінь із кручі
зіпхну,
І піде він валиться
Від скали до скали, з яру
в яр,
І скакати, і биться.
Тут покине шматок, там
другий,
І летить, і гуркоче, —
І чи зна хто, де кождий
шматок
Заспокоїться хоче?
Я тверджу: і Єгова не
зна!
І молись хоч і клінно,
А де мусить упасти
шматок,
Там впаде неодмінно.
В нім самім його керма і
власть,
В нім самім ота сила,
Що назначує місце йовду,
Що його сотворила.
І хоч як твій Єгова
міцний,
Він ту силу не змінить
І одного сьогокамінця
У лету він не спинить.
Ось пилок: ледве зір твій
його
Добачає тремтіння,
А Єгова не може його
Повернуть в неісніння.
І не може звеліти йому
Йти по шляху не тому,
Як яким його гонить повік
Ота сила, що в ньому.
Се ж пилок!
Що ж казать про народ,
Многодушну істоту,
Де в рух мас вносить
кожда душа
Частку свойого льоту?
Про Оріона пісню ти чув,
Про гіганта сліпого,
Що, щоб зір відзискать,
мандрував
Аж до сонця самого?
А на-плечах поводиря ніс,
Сміхованця-хлопчину,
Що показував шлях йому —
все
Інший в кожду годину.
«Ти до сонця веди мене,
хлої»
Той вів рано до сходу,
А на південь в полуднє,
під ніч,
До західного броду.
А Оріон іде все та йде,
Повний віри в те сонце,
Повний спраги за світлом,
що ось
Йому блисне вже конче.
Через гори і море свій
хід
Велетенський простує,
А не зна, що на плечах
його
Хлопчик з нього жартує.
Сей Оріон — то людськість
уся,
Повна віри і сили,
Що в страшному зусиллі
спішить
До незримої ціли.
Неосяжнеє любить вона,
Вірить в недовідоме;
Фантастичнеє щоб
осягнуть,
Топче рідне й знайоме.
Строїть плани не в міру
до сил,
Ціль не в міру до актів,
І жартує з тих планів її
Хлопчик — логіка фактів.
І, як той дивовижний
сліпець,
Що чужим очам вірить,
Все доходить не там, куди
йшла,
В те трафля, в що не
мірить.
А ти молишсяі Бідне дитяі
Де твій розум, де сила!
Ти ж хапаєшся піну
благать,
Щоб ріку зупинила!»
XVII
Щось було спочатку в тих
словах,
Наче чистії води;
Віяв свіжістю, добрістю з
них
Якийсь дух охолоди.
Та помалу душне щось .тягло,
Наче самум пустині,
І робилося лячно, немов
В ніч без світла дитині.
І жахнувся Мойсей, і з
землі
Підволікся насилу,
І сказав: «Пощо мучиш
мене,
Поки ляжу в могилу?
Ти не мати мояі 3 твоїх
слів
Не любов помічаю.
Ти не мати! О ти Азазель,
Темний демон одчаю.
Відступись! Заклинаю тебе
Тим ім’ям штирочертним!
Я не вірю тобі! Ти
брехун,
Хоч ти будь і
безсмертним».
І почулися тихі слова:
«Нерозумна дитина!
Ти кленеш мене ним, а я ж
сам
Його сили частика.
Що мені твоя вбога
клятьба!
Ти б умер із одчаю,
Якби сотую частку лишень
Знав того, що я знаю.
Ти кленеш, як твою
сліпоту
Ткнув промінчик пожежі,
В якій я живу й він —
понад всі
Часу й простору межі.
Ось розсуну ще крихту
тобі
Тіснозорості таму:
Глянь на край той, що він
обіцяв
Праотцю Аврааму!»
І заблис увесь захід
огнем,
І уся Палестина
Стала видна Мойсею з
гори,
Мов широка картина.
А незримий товариш його,
Знай, потихо говоре:
«Бачиш зеркало чорне
внизу?
Се е Мертвеє море.
А по той бік високі шпилі
До небесної стелі
Простягаються круто
рядом, —
Се там Кармелю скелі.
Глянь на північ, де гори
Сіон —
Євусеї кочують,
А як крикнути добре з
гори,
Амореї почують.
Отся срібная стрічка —
Йордан
В Мертве море впадає;
Близько устя його Єрихон
Бродового жадає.
Одинока долина над ним,
Та тісняться до неї
Амоніти по сей бік ріки,
По той бік хананеї.
А на заході гори, верхи,
Полонини широкі,
А на північ мале озерце
І знов гори високі.
Ось тобі й Палестина уся,
Край овець і ячменю,
Від Кадеса до Кармеля всю
Мов затулиш у жменю,
Ні шляхів тут широких
нема,
Ні до моря проходу!
Де ж тут жить,
розвиваться, рости
І множиться народу?»
Та відмовив понуро
Мойсей;
Хто дав з каменя воду,
Той сей край перемінить,,
на рай
Для свойого народу!»
XVIII
Знов почувся притишений
сміх.
«Віра гори ворушить!
Та поглянь сей новий ряд
картин:
Те, що статися мусить!
Бач, як сунеться плем’я
твоє,
Як Йордан переходить,
Єрихон добуває і скрізь
У річках крові бродить.
Ось століттями йде
боротьба
За той шмат Палестини:
Амореї, гебреї, хетта,
Амалик, філістини.
Ось гебрейськеє царство!
Що сліз
Коштуватиме й крові!
А заважить у судьбах
землі,
Як та муха волові.
І не вспіє воно
розцвісти,
И розлетиться на части,
Щоб у пащу могутніх сусід
Часть за частю упасти.
Ось поглянь, які хмари
летять
Від Дамаска и Галаду!
Се йде Ассур, гебреям
несе
І руїну, й загладу.
Ось поглянь, червоніють
поля,
Труп на трупі усюди:
Се піднявся страшний
Вавілон
На загладу Іюди.
Храм Єгови в огні… А
сей тлум…
Мов комахи по полю,
Йдуть по тисячу сковані
враз
Недобитки в неволю.
Чуєш плач? На руїнах рида
Одинокий розумний,
Що коритися радив врагам,
Щоб не впасти до трумни.
Як же пустка смердить І
але ось
Мов по пітьмі світає…
З тих, що тлумом пішли,
подивись,
Як же мало вертає!
Щось дрібненьке
ворушиться там,
Коло мурів Салима:
Новий люд, новий бог,
новий храм,
Нова сила незрима.
І росте воно, б’ється в
біді
І чіпляється грунту,
Пророк Єремія.
Мов будяк той низький і
ціпкий,
Все готовий до бунту.
Понад голови люду того
Йдуть всесвітнії бурі,
Панства, царства встають
і падуть,
Мов фантоми понурі.
Він же в своїм куточку
хова
Непохитне завзяття
І ненависть лиш має для
всіх,
І незмінне прокляття.
Та ненависть, найтяжча з
усіх,
«Задля іншого бога»
Бач, як кублиться біля
того
Храмового порога!
Вона плодить ненависть.
Ось глянь:
За тиранським велінням
Ідуть сили, щоб плем’я
твоє
Ще раз вирвать з
корінням;
Чуєш стук? Се залізна
стопа
Тих страшних легіонів,
Що толочить юдейські
поля,
Робить пустку з загонів.
Чуєш плюск? Се ворожі
мечі
Кров юдейськую точать.
Чуєш крик? Се юдейських
дівчат
Дикі коні волочать.
Онде мати голодная їсть
Тіло свойого плоду!
Онде тисячі мруть на
хрестах —
Цвіт твойого народу.
Іще раз храм Єгови
горить,
І сей раз уостаннє:
Бо що тая рука розвалить,
Те вже більше не встане.
І ще раз недобитки
пливуть
У неволю, як ріки —
Та немає вже їм вітчини,
І не вернуть навіки.
І загасне Ізрайля звізда,
Щоб вже більше не сяти;
Лиш ненависть, що в храмі
зросла,
Піде світом гуляти.
Сумніваєшся? Віри не
ймеш?
О, ймеш віру, я знаю!
Се той рай, що жде плем’я
твоє
У обіцянім краю!
Ти для нього трудився!
Скажи,
Було за що трудиться?
Щоб наблизився він, може,
ще
Схочеш палко молиться?»
І поник головою Мойсей.
«Горе моїй недолії
Чи ж довіку не вирваться
вже
Люду мому з неволі?»
І упав він лицем до
землі:
«Одурив нас Єгова!»
І почувся тут демонський
сміх,
Як луна його слова.
XIX
Гуркнув грім. Задрижали
нараз
Гір найглибші основи;
І один за одним понеслись
Передтечі Єгови.
Піднялася до стропу небес
Чорна хмара стіною,
Мов Ніч-мати насупила вид
Ненавистю грізною.
І заморгала бистро у тьмі
Огняними очима,
Забурчала, як мати, що,
знай,
На лиху доню грима.
Із тривогою слухав Мойсей
Пітьми й блискавок мови,
Ні, не чути ще серцю його
,
У них гласу Єгови.
І ревнув понад горами
грім,
З жаху їжиться волос,
Завмира серце в груді…
та ні,
Не Єгови се голос.
Поміж скелі завили вітри,
Їх сердитії нути
Кліщать душу, мов стогін,
та в них
Ще Єгови не чути.
Ось із градом і дощ
злопотів,
І заціпила стужа,
І в безсиллі свойому душа
Подається недужа.
Та ось стихло, лиш води
дзюрчать,
Мов хтось хлипає з жалю,
З теплим леготом запах
потяг
З теребінт і мигдалю.
І в тім леготі теплім
була
Таємничая мова,
І відчув її серцем
Мойсей:
Се говорить Єгова.
«Одурив вас Єгова? А ти ж
Був зо мною на згоді?
І контракт підписав, і
запив
Могорич при народі?
Бачив плани мої і читав
В моїй книзі судьбовій?
Бачив кінці і знаєш, що я
Не устоявся в слові?
«Маловіре, ще ти не
почавсь
В материнській утробі,
А я кождий твій віддих
злічив,
Кождий волос на тобі.
Ще не йшов Авраам з
землі Уp
На гарранські рівнини,
А я знав всіх потомків
його
До остатньої днини.
Вбогий край ваш, вузький
і тісний
І багатством не блиска?
А забув,що тісна і вузька
І найбільших колиска.
Прийде час, з неї виведу
вас
На підбої та труди,
Так, як мати дитину в
свій час
Відлучає від груди.
Тут на полі скупім і
худім,
Наче терен на ріпи,
Виростайте ціпкі і тверді
До великої зміни.
О, я знаю ту вашу ціпку,
Ненаситную вдачу!
Ви б на жизній землі
розповзлись
На подобу будячу.
Ви б і тілом, і духом
своїм
Присмоктались до скиби,
І зловив би вас Маммон у
сак,
Як товстючії риби.
Таж в Єгипті ви гнулись в
ярмі,
Наїдавшися ласо…
Відригаться вам буде
повік
Те єгипетське м’ясо.
І, зірвавшися з сеї землі
Та розбивши всі карби,
Ви розвієтесь стїт
здобувать,
Його соки і скарби.
Та зарік я положу твердий
На всі ваші здобутки,
Мов гадюку на скарбі, дам
вам
З них турботи і смутки.
Хто здобуде всі скарби
землі
І над все їх полюбить,
Той і сам стане їхнім
рабом,
Скарби духу загубить.
Своїх скарбів невольник і
пан,
За ціну сліз і крови,
Щоб збільшити їх, мусить
він сам
Руйнувать їх основи.
І як п’явка, що кров чужу
ссе, —
Йому лік, сама гине, —
Так і вас золотий океан
На мілизні покине.
В золотім океані вас все
Буде спрага томити,
І не зможе вас хліб
золотий
Ані раз накормити.
І будете ви свідки мені
З краю світу до краю,
Що лиш духу кормильців з
усіх
Я собі вибираю.
Хто вас хлібом накормить,
той враз
З хлібом піде до гною;
Та хто духа накормить у
вас,
Той зіллється зо мною,
Ось де ваш обітований
край,
Безграничний, блистячий,
І до нього ти людям моїм
Був проводир незрящій.
Ось де вам вітчина
осяйна,
З всіх найкраща частинаї
Лиш дрібненький задаток
її
Вам отся Палестина.
Се лиш спомин вам буде,
лиш сон,
Невгасаюча туга,
Щоб, шукавши її, став мій
люд
Паном земного круга.
А що ти усумнивсь на
момент
Щодо волі моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.
Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік
до мети
І вмирають на шляху!»
XX
Ходить туга по голій
горі,
Мов туман по пустині,
Сіє думи й бажання свої
По широкій країні.
Сипле квіти й листки, що
давно
Вже зів’яли й пожовкли,
Підіймає в душі голоси,
Що давно вже замовкли.
Що ще вчора байдужне
було,
Нині любе й шановне;
Що ще вчора топтав,
оплював,
Нині святості повне.
У гебрейському таборі ніч
Проминула в тривозі;
Скоро світ, всі глядять:
він ще там,
На скалистій віднозі?
Ні, нема! І було те «нема»,
Мов жах смерті холодячи,
Чули всі: щезло, те, без
чого
Жить ніхто з них не
годний.
Те незриме, несхопне, що
все
Поміж ними горіло,
Що давало їм смисл
життєвий,
Просвітляло і гріло.
І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумління,
І весь табір мов чаром
попав
В отупіння й зомління.
Одні одним у лиця бліді
Поглядали без впину,
Мов убійці, що вбили у
сні
Найдорожчу людину.
Чути тупіт. Чи вихор в
степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.
Гонять стада, кудись-то
спішать…
Чи де напад ворожий?
Всіх їх гонить безіменний
страх,
Невідомий перст божий,
Голод духу і жах самоти
І безодні старої…
А Єгошуа зично кричить:
«До походу! До зброї!»
І зірвався той крик, мов
орел,
Над німою юрбою,
Покотився луною до гір:
«До походу! До бою!»
Ще момент — і прокинуться
всі
З остовпіння тупого,
І не знатиме жаден, що
вмить
Приступило до нього.
Ще момент — і Єгошуї крик
Гірл сто тисяч повторить;
Із номадів лінивих ся
мить
Люд героїв сотворить.
Задуднять — і пустині
пісок
На болото замісять,
Авірона камінням поб’ють
І Датана повісять.
Через гори полинуть, як
птах,
Йордан в бризки
розкроплять,
Єрихонськії мури, мов
лід,
Звуком трубним
розтоплять.
І підуть вони в безвість
віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові
шлях
І вмирати на шляху…
Львів, січень до липня
І905.
9.
Коментар виконання практичної роботи
10.
Підсумок заняття
Виберіть
два чи більше правильних варіантів відповідей:
1. Проблематику
поеми «Мойсей» складають:
а) смерть
Мойсея як пророка;
б) визволення
народу з неволі;
в) взаємини
вождя і народу;
г) бездуховність
юрби, байдужої до свого майбутнього;
ґ)
здобуття Україною незалежності;
д) одвічні
питання життя і смерті.
2. Ідеєю
поеми «Мойсей» Івана Франка є:
а) заклик
до визволення українського народу з-під колоніального гніту;
б) воскресіння
народу як державотворчої нації;
в) духовне
оздоровлення особи як творця історії;
г) позбавлення
комплексу психічного і морального рабства;
ґ)
прагнення давніх євреїв знайти Обітовану землю.
3. За
жанром «Мойсей» — поема:
а) соціально-побутова;
б) біблійна;
в) ліро-епічна;
г)
сатирично-політична;
ґ)
історична;
д)
філософська.
4.
Сюжет поеми «Мойсей» є:
а) хронологічним;
б) відцентровим;
в) дволінійним;
г) концентричним;
ґ)
екстенсивним;
Розкрити
актуальне питання дня: «Чи необхідно підтримувати Україну на сучасному етапі?»
11.
Домашнє завдання: читати «Перехресні стежки»
Додаток
Духовний
заповіт українському народові
Філософська поема «Мойсей» (1905) — видатне явище української літератури доби модернізму.
Автор у посвяті назвав поему « великим даром» українському народові.
Літературознавець Юрій Шевельов назвав її «другим
«Заповітом» української літератури, в якому митець крізь призму
суспільно-політичної алегорії порушив головну проблему часу: визволення нашого
народу з неволі, здобуття незалежності. З цією метою Франко використав відому
біблійну легенду про Мойсея, який вивів єврейський народ з єгипетського
рабства. Сорок років блукав Мойсей у пустелі, шукаючи Обітовану землю, а
привівши свій народ до неї, загинув, вигнаний євреями. Поет написав
оригінальний твір, розкривши свій задум: « Основною
темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся
тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і оспівана на біблійнім
оповіданні». Біблійну історію про Мойсея Франко проектує на українську історію
і змагання народу за свободу і державність. За словами Дмитра Павличка, «геніальність Франка виявляється насамперед у
тому, що він змальовує дорогу древніх євреїв до Ханаану як до їхньої омріяної,
Богом обіцяної національної держави і свободи. Це ж очевидна аналогія з
українською нацією та її шляхом — шляхом не сорока років, а цілих століть, — до
своєї свободи і державності».
Джерелами сюжету поеми стали
біблійні оповіді про життя давніх євреїв, суспільно-політична атмосфера початку
ХХ століття. На втілення ідейного задуму поеми мали вплив твори світового
мистецтва.
Мистецька скарбниця. Подорожуючи 1904 року по Італії, Франко був
вражений скульптурою Мойсея Мікеланджело Буонарроті в Римі, а
також картинами Санті Рафаеля, Леонардо
да Вінчі, Сандро Ботічеллі, Гарменса
ван Рейна Рембрандта, які стали мистецьким імпульсом до створення
поеми. Ідейним поштовхом до її написання були революційні події 1905 року в
Росії, з якими Франко пов’язував = сподівання на звільнення України з-під
імперії.
Жанрова
своєрідність поеми. За жанром «Мойсей» Франка — філософська ліро-епічна поема. Філософська поема розрахована на тривалу розповідь, в якій осмислюються світ, поступ
людства, загальні закономірності життя, природи, сутнісні проблеми буття, часу
і простору. Відомі філософські поеми: «Книга скорбних пісень» вірменського
поета Х століття Нарекаці, «Бустон» перського поета
ХІІІ століття Сааді, «Віднайдений рай»
англійського поета Джона Мільтона. В Україні відомими
філософськими поемами є «Марія», «Неофіти» Тараса Шевченка, «Мойсей» Івана Франка. Філософським осмисленням
буття відзначаються поеми Миколи Бажана, Юрія Клена, Бориса Олійника.
У поемі «Мойсей» порушуються
історіософські проблеми буття особи і нації, вождя і народу, волі і рабства,
життя і смерті. У творі органічно поєдналися ліричне та епічне начала. Пролог —
це лірична частина поеми (монолог), а розділи — епічна, проте вони перемежовані
ліричним началом: емоційно забарвленими монологами і молитвами Мойсея. Поет
застосував третьоособового всезнаючого розповідача, який все помічає, проникає
в душу пророка, розкриває його потаємні думки і переживання. Внутрішній
конфлікт Мойсея
є важливішим за зовнішній, бо розкриває діалектику душі вождя, його впевненість
у правоті своєї справи і сумніви, віру і зневір’я. Однак завжди перемагає його
щира любов до свого народу. Як спостеріг Дмитро Павличко, центральною драматичною колізією твору Франка є « боротьба
двох фундаментальних поглядів на природу людини і світу». Матеріалістичний погляд захищає
супротивник Єгови — Азазель, виразник ідеї приземленості, людської смертності.
Він вважає, що керувати народом з-поза меж існування не здатна жодна сила.
Ідеалістичний погляд захищають Мойсей та Єгова, які перемагають, бо ставлять
понад усе людський дух. На думку Дмитра Павличка, « тільки
обдарований духом, поєднаний з Богом народ здатний у найтяжчих умовах вистояти,
перемогти ворога… Людина смертна, але вона здатна перемогти смерть,
приєднуючи свою душу до вічної душі своєї нації, а через неї — і до безсмертя
душі людства».
Сюжетно-композиційна
організація поеми. Структурно поема Франка складається з пролога та двадцяти пісень
(розділів). Вона ускладнена реалістичними описами побуту кочового народу,
вставною притчею про терен, міфом про Оріона, діалогами, монологами-звертаннями
Мойсея («О Ізраїлю!»), його молитвами. Сюжет поеми екстенсивний,
тобто
розгортаються події зовнішнього і внутрішнього буття героя і народу, об’єднані
мотивом пошуку землі Обітованої, подорожі й випробувань. Події розвиваються напружено,
динамічно, моделюючи світ і персонажів, зокрема центральний образ Мойсея, за
допомогою якого втілюється філософський вимір поеми: « Сорок літ
проблукавши, Мойсей, /По арабській пустині, Наблизився з народом своїм /О межу
к Палестині». Епічну глибину розповіді підкреслює анапест з жіночим
римуванням, що увиразнює плинність часу, передає драматичний характер давньої
історії.
Художня дія у поемі
починається від розладу євреїв з Мойсеєм, конфлікт між якими уже відбувся в
минулому. У наметі дрімає Ізраїль, а зневірений народ не рветься на простори
Обітованої землі, яка видніється на горизонті. Для нього та земля — « фата
моргана». Розділи
І—ХІ є експозиційними, відтворюють виникнення і наростання конфлікту між
пророком і народом, який, підбурюваний демагогами Авіроном і Датаном, не
розуміє Мойсея, не бажає іти з ним до мети. Це становить зав’язку сюжету. Вождь
покидає табір і сам прямує до Обітованої землі. Розвиток дії розгортається у
ХІІ—ХУШ розділах. Зовнішній конфлікт набуває внутрішнього виміру, втілюється у
роздумах Мойсея над драматичною долею народу і сорокарічним шляхом до омріяної
землі. Розділ ХІХ — кульмінаційний, відтворює розмову Мойсея з Єговою та смерть
вождя. Сюжетна розв’язка втілюється в ХХ розділі. Після смерті Мойсея народ
карає псевдовождів, висуває зі свого середовища нового поводиря — Єгошуа. Це
енергійний ватажок, що вийшов із соціальних низів, представник нового
покоління, що народився і ріс в умовах свободи, подолав комплекс рабської
меншовартості, пасивності. Він закликає народ до походу за нове життя. Ідеали,
за які боровся Мойсей, втілюються в суспільство. Його образ уособлює ідею, що
справжнім вождем є той, хто виражає найзаповітніші ідеали народу, його мрії та
бажання. В його особі фізична сила, за словами Дмитра Павличка, обертається в духовну, героїчну, інтелектуальну силу повсталої
нації.
Важливу смислову і
композиційну роль відіграє пролог, написаний терцинами. Як відомо, він був створений після написання
поеми. Пролог — це своєрідний ключ до розуміння ідейно-естетичної концепції
твору, він втілює символічний, український вимір поеми. У ньому Франко окреслив
національно-духовний код народу в його історичному поступі та синтезував
особисті екзистенційні переживання із загальнолюдськими вимірами буття. Поет
висловив свої роздуми, болі і надію на воскресіння українців як державотворчої
нації. Він осмислював питання, чому волелюбний народ із великою історією став у
сусідів « тяглом у поїздах їх бистроїздних», « гноєм», тобто ферментом для
зміцнення їх держав. « Невже тобі лиш не судилось діло, Щоб виявляло
твоїх сил безмірність? /Невже задарма стільки серць горіло / До тебе
найсвятішою любов’ю?» — звертається митець до «замученого і розбитого» народу. Автор розвиває
провідну ідею поеми: визволення українського народу з-під колоніального гніту.
Як апофеоз звучать рядки про неминуче моральне оздоровлення нації: « Та прийде
час — і ти огнистим видом / Засяєш у народів вольних колі, / Труснеш Кавказ,
впережешся Бескидом, / Покотиш Чорним морем гомін волі / І глянеш, як хазяїн
домовитий, / По своїй хаті і по своїм полі».
Неоромантична
поетика. Поема
«Мойсей» написана в річищі неоромантичної стильової течії в українському
модернізмі. Франко по-новому трактує проблему волі і рабства, яка обіймає
політичні і психологічні питання буття нації, набуває філософського виміру.
Усвідомлюючи соціальне і фізичне рабство свого народу, Мойсей відчув покликання
месії — вивести його з неволі. Проте часи, коли пророк був зі своїм народом, «як душа їх
душі, піднімавсь многі рази До найвищих піднебних висот», минули, і його вже ніхто не
слухає: « Ті слова про обіцяний край / Для їх духу — се
казка. / М’ясо стад їх і масло, і сир — / Ось найбільшая ласка». Розповідач переконливо
зображує, що фізичне рабство не настільки страшне, як духовне поневолення. Хоч
і блукали сорок літ євреї по пустелі, та не позбулися комплексу психічного і
морального рабства. Здичавіла юрба стала впертою і зарозумілою, втративши
гідність і мету — прийти до багатого краю, дарованого їм Богом. Юрба ненавидить
пророка, бо він сильніший за них духом, спонукає до духовного відродження,
прагнучи підняти рабів із колін. Бездуховна маса байдуже ставиться до власного
майбуття, бездумно йдучи за тими, хто обіцяє ситий спокій, насправді впрягаючи
народ у нове ярмо.
Символічними персонажами, що
уособлюють ідеологічне і психічне рабство, є «народні
піклувальники» Авірон і Датан. Кволий духом народ вірить їх спекулятивним гаслам:
вони зуміли нав’язати масі свою волю, збуджуючи ненависть до пророка.
Драматичне становище Мойсея особливо загострюється, коли невдячний народ
виганяє його з табору.
Образ Мойсея у поемі Франка,
як і на скульптурному портреті Мікеланджело, змальовано величною монументальною
постаттю, сповненою внутрішньої духовної сили й енергії: « в очах
його все щось горить,/Мов дві блискавки в хмарі». Розповідач підкреслює
могутню волю пророка, акцентує на його людяності, любові до поневоленого
народу, вболіванні за його майбутнє. На образі Мойсея позначилася поетика
неоромантизму. Неординарність героя підкреслює притча про терен, що виконує
благородну роль захисника дерев. Через алегорію в притчі змальовується
полум’яний образ борця за народну справу, скромного провідника на ниві
людського поступу, яким був і сам Франко.
Образ вождя розкривається у
складних ситуаціях і протистояннях громаді, висвітлюється мужність і сила його
переконань. Всупереч забороні Авірона і Датана проповідувати правду громаді,
він піднімається на вічовий камінь і промовляє до народу, картаючи дух рабства,
тваринне животіння. Митець звеличує вождя і пророка, наповнює його образ
націє-творчими осяяннями. Він прагне оживити творчі сили і дух свободи в
народу, закликаючи його до завзятої боротьби за щастя і досягнення мети. Тому
Франків Мойсей постає як людина, що усвідомлює історичну необхідність народних
змагань за свободу і державну незалежність. Діяльність вождя може розкритися
тоді, коли він нерозривний з народом, однак Мойсей перебуває у конфлікті з
масою і стоїть над нею. Неоромантична поетика виразно втілюється у драматичних
епізодах дванадцятої пісні, коли Мойсей змушений покидати табір. Замість гніву
і проклять з його уст звучать слова, наповнені батьківською любов’ю до свого
народу, сердечною тугою і болем, що народ його не розуміє. Це немов сам Франко
висловлює любов до свого краю: « Якби знав, як люблю я тебе! /Як люблю
невимовно!.. Я без вибору став твій слуга, / Лиш з любові і туги».
Мойсей зазнає серйозних
випробувань у пустелі в двобої з демоном Азазелем. У такий спосіб моделюється
складний психологічний образ пророка, котрий зазнає сумнівів і розчарувань після
того, як люди його відштовхнули. В річищі неоромантичної поетики зображується
Мойсей під час молитви на горі. Автор застосовує зовнішню фокалізацію,
дивлячись на героя очима людей з табору в долині. Вранішнє сонце відкинуло тінь
вождя у долину. В цьому сонячному освітленні Мойсей здається титанічним героєм.
Зображені люди завмерли, споглядаючи цю величну постать, яку вони не зрозуміли.
Під вечір, коли сонце заходить, знову лягає тінь пророка на людей у долині,
немов востаннє прощаючись з ними.
Поема Франка вселяла віру в
непереможний дух народу в його поступі до свободи, спонукала багатьох українців
до боротьби за державну незалежність. У кінці ХІХ і ХХ століттях це був
найбільш читабельний твір поета, який допомагав відродитися душам людей, сіяв
віру в перемогу. «Мойсей» своєю загальнолюдською і національною проблематикою,
художньою майстерністю піднісся до найвидатніших творів світового письменства.
Мистецька
скарбниця. За поемою «Мойсей» сучасний композитор Мирослав Скорик написав оперу, сценічне втілення
якої було здійснено Львівським театром опери та балету імені Івана Франка.
Розгляньте і прокоментуйте сцену з опери «Мойсей», подану на фото.
Словникова
робота.
1. Запам’ятайте
літературознавчі терміни.
Терцина
(італ. tersa
rima — третя рима) — строфа, що складається із трьох рядків п’ятистопного ямба,
пов’язаних ланцюгом рим: аба, бвб, вгв і так далі. Ця строфічна
форма утвердилася завдяки «Божественній комедії» Данте. Неоромантизм
— (грец. neos — новий і франц. romantisme —романтизм) —
стильова течія, що виникла в українській літературі й мистецтві на початку XX
століття, прагнучи відродити деякі риси естетики романтизму. Леся Українка
назвала цю течію «новоромантизмом». Його головні ознаки:
підвищений інтерес до сильної особистості, культ героя — мужньої людини, чиє
життя пов’язане з незвичайними випробуваннями та пригодами.
2. Визначить віршовий розмір
прологу до поеми «Мойсей» Франка, з’ясуйте художню функцію римування. 3. Хто з
українських митців належав до неоромантичної стильової течії? У яких творах
Франка наявні риси неоромантизму?
Підсумуйте.
1. Які жанрові різновиди
поем створив Франко?
2. Якими мотивами поема
Байрона «Каїн» співзвучна однойменній поемі Франка?
3. Назвіть джерела поеми
«Мойсей».
4. Хто з світових митців
звертався до образу Мойсея?
5. Прокоментуйте притчу про
терен, розказану Мойсеєм.
6. Схарактеризуйте жанрові особливості твору.
Поміркуйте.
1. Якими мотивами «Мойсей»
перегукується з посланням «І мертвим, і живим…» Тараса Шевченка?
2. У чому полягає
філософське осмислення долі українського народу в поемі «Мойсей»?
3. Прокоментуйте роздуми
Мойсея про призначення людини (XI пісня).
4. Чому ізраїльський народ
не повірив пророкові Мойсею? Що спричинило зневіру героя?
5. Чому в наш час «ідеологія»
датанів і авіронів має успіх? Які сили і в наші дні пропагують споживацький,
рабський дух?
Аналіз
твору.
1. Прочитайте напам’ять
пролог до поеми «Мойсей». Які питання Франко порушує в ньому?
2. За допомогою яких
художніх засобів змальовано образ поневоленого народу? У який спосіб висловлюється
глибокий біль з приводу бездержавності народу?
3. В чому виявляється палка
любов поета до України? З’ясуйте оптимістичний пафос прологу.
4. Яким чином розв’язується
питання слова як зброї? Розкрийте функцію художніх тропів у розгортанні думки
автора.
Творчі завдання.
1.
Підготуйте усну доповідь «Пролог» Франка — духовний заповіт українському
народові».
2. Доберіть
цитати з поеми, що увиразнюють монументальність образу Мойсея. 4. Напишіть
твір-мініатюру «Образ Мойсея у скульптурі Мікеланджело та в однойменній поемі
Івана Франка».